Ворохта. Мисливство та рибальство кін. ХІХ – поч. ХХ ст

1405517428_%d0%bf%d1%80%d0%be%d0%b4%d0%b0%d0%bd%d1%8e%d0%baСело Ворохта (пол. Worochta) засноване у 1568 р. Через село протікає річка Прут, а з усіх сторін його оточують гори та ліси. Географічний словник Царства Польського (1893р.) характеризував Ворохту як частину села Микуличин Надвірнянського повіту. Село розміщене у мальовничій гірській місцевості над Прутом. Має (філіальну) церкву, яка належить до парафії Микуличин. З давніх часів Ворохту не оминала суспільна еліта, щоб вполювати гарний мисливський трофей, так як вважалось, що тут є найбільше дичини.

З 1894 р. князь Ян Ліхтенштейн орендував право полювання та рибальства у Карпатах. Його мисливський палац (700 м н.р.м.) з господарськими приміщеннями для худоби, коней, собак знаходився поблизу залізничної гілки Делятин – Ясіня, на відстані 4 км від залізничної станції Татарів. Головний управляючий п. Вінтер контролював велике мисливське господарство, до якого належали державні ліси у Дорі, Микуличині, Татарові та Ворохті. За спогодами очевидців, цей палац мав вигляд швейцарського шале. Для потреб гостей були три спальні, ванни, душові та інші зручності на найвищому рівні. Будинок був прикрашений у місцевому стилі. Гості користувалися ліжниками місцевого виробництва (з Кут) для ночівлі в горах під час риковища та токовищ глухарів.
Найгарнішою оздобою палацу були мисливські трофеї з оленячих та козячих рогів, ведмежих, рисячих і вовчих шкір, опудал птахів. Вже тоді із найкращих рогів (16 пар рогів і більше) виготовлялися гіпсові муляжі, які були зроблені так професійно, що їх не можна було відрізнити від оригіналу. Найкращими у цій колекції були роги-муляжі оленя, якого 1904 р. відстріляв англійський лорд під час полювання на схилі г. Кос­триці. Це були роги-«двадцятка» довжиною 105 см та розмахом 108 см, що важили 14 кг.
В одній із кімнат було опудало орла, який, із розповіді п. Вінтера, ще пташеням був приручений. Він вільно ходив господарством, але пізніше почав нападати на домашню птицю, за що був відстріляний. Палац прикрашала й велика колекція фотографій і картин із мисливською тематикою.
Окрасою маєтку був великий олень Ганс, якого врятувала від вовка і на ношах принесла до мисливського палацу лісова охорона. Ріст його рогів через завдану вовком рану був запізнілим. Олень був ручним і ласкавим, давав можливість себе погладити. У жовтні 1905 р. його у супроводі двох наглядачів перевезено з Татарова до королівського вольєра у Мадриді як подарунок для князя Альфонса від князя Я. Ліхтенштейна. Іспанський король хотів шляхом схрещення олениць з карпатським оленем ушляхетнити іспанський вид оленів. Подібна доля очікувала й інших двох малих оленят з господарства Я. Ліхтенштейна.
Князь Ліхтенштейн орендував у держави право полювання та риболовлі на площі, що сягала декількох тисяч морґів лісів і полонин. Річна сума оренди становила 48 тис. крон і ще стільки ж складала сума на утримання охорони, будівництво доріг і мисливських стежок, а також кошти на будівництво колиб, організацію полювань восени під час риковищ, які тривали біля двох тижнів або й довше, залежно від погоди, а також навесні на токовищах глухарів, які тривали цілий тиждень.
На осіннє полювання (біля 20 вересня) на оленя до Татарова з’їжджалася група з 12-16 відомих мисливців, серед яких часто були представники монарших європейських родин. Кожен із гостей їхав до Татарова разом зі своєю власною службою і мисливцями, тому кількість гостей князя Я. Ліхтенштейна сягала іноді декількох десятків осіб. Мисливська група ділилася на декілька частин, які під час риковиська полювали окремо. Кожен гість збирав свій табір і відправлявся на декілька днів на обумовлену частину мисливських угідь, де обслуга вже декілька днів спостерігала за риковиськом. Після полювання в обумовлений день усі групи поверталися до мисливського палацу. Варто зазначити, що на місці мисливського палацу Ліхтенштейна нині розміщений готельно-відпочинковий комплекс «Піги».
Мисливські угіддя князя нараховували 72 колиби прямокутної або круглої форми, побудовані з кругляків смереки. Біля деяких колиб були підсобні прибудови для ночівлі обслуги мисливця, а де їх не було, обслуга спала біля вогнища надворі. Кожну групу супроводжувала одна людина з лісової служби, яка добре знала територію і вислухувала перед тим оленів на риковищі. Залежно від краси добутого оленя і щедрості мисливця, єгер цього ревіру отримував від 50 до 100, а іноді 200 крон нагороди. До місця полювання (ближніх ревірів) мисливці йшли пішки, до дальніх мисливських угідь – їхали кіньми. Кожна група була достатньо великою: декілька десятків селян, гайових, обслуга пана, коні з їжею, одягом тощо. Залежно від чисельності мисливців і мисливських груп, до полювання залучали 100-200 гуцулів. За роботу кожен із них отримував 4 крони та їжу.
Після добування оленя мисливець забирав собі оленячі роги; шкіру віддавав князю Я. Ліхтенштейну. М’ясо оленя четвертували і роздавали місцевому населенню. Лише у деяких випадках свіжу полядвицю доставляли на стіл князеві. Під час осінніх риковищ у господарстві добували 12-20 оленів, причому відстрілювали лише великих особин (від 10 парогів на рогах).
У зв’язку з тим, що низини гір інтенсивно заселяли люди, кількість оленів щороку збільшувалася. Вони переміщались в гори, становили при цьому загрозу для лісових культур та витісняли з гір козуль, яких ставало щораз менше. Олені в горах проживали на висотах 800-1800 м н.р.м. Багато їх слідів було на кам’яних розсипах Ґорґан, навіть на г. Синяк, що була майже недоступною для туристів.
Найгрізнішою дичиною вважався ведмідь, який зустрічався у віддалених лісах біля Ворохти на висотах 1000-2000 м н.р.м. Дуже рідко він підходив до людських осель. Частіше його можна було побачити в горах біля гірських колиб і стаєнь, де знаходилася свійська худоба. В той час біля кожної гуцульської хати були двометрові кам’яні паркани, які захищали господарства від ведмедів. Однак через збільшення населення Ворохти і Жаб’я, індустріальний рух у лісі, тобто масові вирубки, ведмідь перейшов у глухіші місця Чорногори. У цих природних умовах він досягав надзвичайно великих розмірів і був пострахом для всієї околиці.
Через мисливські ревіри проходило багато стежок. Витоптані людиною та худобою протягом багатьох років стежки називалися плаями, ними худобу гнали на полонинські пасовища. Проте прогулянка посеред великих кам’яних брил була досить небезпечною, тому лісове управління йшло на великі видатки, щоб впорядковувати стежки для безпечного пересування пішки чи на коні. Для гостей-мисливців князя створювалися стежки шириною 1 м та довжиною декілька десятків кілометрів, які викладали каменем, дерев’яними колодами і які потребували великих затрат праці. Щоб не пошкодити гострим камінням взуття, стежки покривали мохом. Один погонний метр такої стежки коштував 30 ґеллерів, що було досить дорого. З Ворохти стежки вели на г. Ребровач (1220 м); біля Кічери – на г. Кукуль (1545 м); шутрова стежка через Арджелуджу – до Жаб’я біля г. Костриці. Ці стежки, побудовані за відповідним планом, вели у найкрасивіші гірські місцини. До урочища Озірний уздовж р. Прут і 3 милі від Ворохти була побудована лісова вузькоколійна залізниця, якою могли користуватись як мисливці, так і туристи, але з дозволу власника тартаку у Ворохті.
Дослідник історії Ворохти М. Санкович відзначав, що у 1905 році князь Ян Ліхтенштейн запровадив у Ворохті ліцензоване полювання, а гроші за ліцензії надходили до місцевого бюджету. Не маючи коштів, місцеве населення займалось браконьєрством. Відомий випадок, коли житель Ворохти Юрій Пітеляк незаконно пішов на полювання і його за порушення чинного законодавства застрелив керівник державних лісів у Ворохті – Грабовський. Ця трагедія відобразилась у народній творчості (співанці). Зі співанки дізнаємося також, що приїхала комісія з Делятина для розслідування обставин і нечесно повелася стосовно звичаєвих норм гуцулів. Відомий дослідник мисливства Гуцульщини відзначав, що гуцули не звертали уваги на закони. Існували навіть звичаєві норми, за якими між ними були розподілені мисливські ревіри. Мисливцям зі сторони Жаб’я було заборонено ходити на ворохтянський бік.
Тогочасна мисливська преса з пафосом відзначала здобутки мисливців, які полювали біля Ворохти. Так, у 1899 році у державних лісах Татарова та Ворохти десять мисливців добули 27 оленів, 2 ведмеді, 2 самиці оленя. Серед мисливських трофеїв – рогів оленя були одна 20-ка, одна 18-ка, одна 16-ка, шість 14-к, сім – 12-к, шість 10-к, чотири 8-ки. Участь у полюваннях брали: князі Браганца, Кароль Еміл Фестенберг, граф Ковенгуллер, граф Ауерсберг, лорд Андре, граф Хойос, художник Піцє.
На полюваннях у 1905 році у Ворохті та Татарові було добуто 7 биків. Найгарніший трофей – 18-ку – добув у Ворохті 24 вересня князь Алоїз Льовентейн. Цього ж року у ревірах князя Ліхтенштейна (Ворохта, Татарів та Зелена) добуто: 30 оленів, 4 козулі, 3 глухарі, 14 кабанів, 3 рисі, 1 дикий кіт, два старі вовки, 4 видри, 21 куницю, 7 лисиць, 9 ласок, 6 собак, одного орла, 6 яструбів, 326 ворон, сорок, граків. У мисливських ревірах Ліхтенштейна організовано 807 солонців, а для мисливців збудовано три великі будинки, 67 менших будинків та 68 колиб. У наступному – 1906 році – в Надвірнянському повіті було добуто 37 оленів. Найкращі полювання у той час були у Ворохті та Татарові.
Олег ПРОЦІВ

Друковане видання ЛВ, жовтень 2016
Закінчення у наступному номері ЛВ