Зникаюча розкіш

 

Густа коричнево-жовта шерсть цієї граціозної кішки прикрашена візерунком з округлих плям різної форми – світлих у центрі і майже чорних по краях. Це димчастий леопард (лат. Neofelis nebulosa) – яскравий представник родини котячих, тварина рідкісної краси та пластичності.
Маса його тіла – від 20 до 30 кг, тулуб без хвоста – 60-95 см. На його сильних лапах знаходяться широкі мозолисті стопи, які допомагають леопарду спритно підійматися навіть на гладкоствольні дерева. Ці кішки іноді демонструють чудеса еквілібристики, легко пересуваючись по горизонтальних гілках вниз головою або швидко спускаючись до землі з самого вершечка стовбура. А ще вони – чудові плавці.
Хвіст димчастого леопарда особливий: це практично п’ята нога і справжня гордість плямистої кішки. Його довжина іноді перевищує розмір тіла, через що леопарду вдається вправно балансувати серед заростей чагарників або густих гілок тропічних дерев.
Одним точним рухом невбачливий олень або кабан буде збитий із ніг і стане законною здобиччю Neofelis nebulosa. Втім, шанс потрапити в меню димчастого леопарда мають не тільки великі парнокопитні, а й птахи, рептилії та риби.
Димчастий леопард – одинак. Уникає товариства, і тільки в сезон розмноження – з березня по серпень – ці тварини створюють пару.

 

Через 90 днів вагітності самка ховається в дуплі дерева, де і народжує своє потомство. Через кілька тижнів після народження кошенята проявляють активність, а до віку 9 місяців малюки дорослішають і готові почати самостійне життя.
Однак у результаті гонитви людини за цінним хутром димчастого леопарда, а також вирубки тропічних лісів один із чотирьох підвидів найкрасивіших тварин уже зник з поверхні планети. Під загрозою зникнення перебувають і три інших…

Ця тварина ще носить назву ірбіс – ссавець із сімейства котячих, що мешкає в гірських масивах Центральної Азії. Незважаючи на зовнішню подібність із леопардом, спорідненість між ним і сніговим барсом не дуже близька. Крім того, за розмірами ірбіс значно менший.
Родзинкою у зовнішності снігового барса є особливо довгий хвіст. Для порівняння: довжина тіла від голови до хвоста сягає 103-130 см, а самого хвоста – 80-105 см. Тобто хвіст снігового барса пропорційно довший, ніж у будь-якого іншого представника сімейства котячих.
Характерне забарвлення ірбіса чудово маскує звіра у природному середовищі його існування: серед темних скель, каміння, білого снігу і льоду. Шерсть дуже густа і довга, виконує функцію захисту від холоду в суворих кліматичних умовах. М’які лапи сніжного барса нагадують лапи рисі. А особлива будова ступні дозволяє йти по глибокому снігу, не провалюючись у нього. Тулуб у хижака витягнутий і присадкуватий. Це допомагає йому стелитися під час полювання, ховатися за невеликим піднесенням.
Сніговий барс веде переважно усамітнений спосіб життя, хоча матері можуть виховувати кошенят протягом довгого часу. Звір їсть будь-яке м’ясо і може вбивати тварин, що втричі більші за нього. Проте харчується переважно гризунами. За можливості він нападає на здобич із засідки зверху, оскільки може стрибати аж на 14 м.
Незаконне, але фінансово привабливе полювання на снігового барса суттєво скоротило його популяцію. На чорних ринках Азії хутро цього звіра може принести до 60 тисяч доларів. В усіх країнах, де мешкає ірбіс, він перебуває під охороною держави. Однак, як і раніше, трапляються випадки на його незаконне полювання. Наразі кількість снігових барсів трохи зросла і налічує близько шести тисяч особин. Приміром, у 1960-х їх залишалось усього тисяча.
На сьогодні у багатьох зоопарках є певні успіхи з розмноження снігових барсів. Іноді в неволі на світ можуть з’явитися до семи кошенят за одні пологи.
Підготувала Яна ТЕТ
Фото із сайта www.eco-live.com.ua

«ЛВ». №1-2. 2017р.