Квітка – кохання Лесі

В українській культурі є багато відомих нам людей. Проте є й такі, про життя і працю яких широкий загал знає мало. Таким є Климент Васильович Квітка – людина високоосвічена, етнограф, фольклорист, музикознавець. У колах науковців про Квітку найперше говорять як про чоловіка Лесі Українки. Але навіть те, що письменниця обрала з-поміж інших чоловіків зі свого оточення саме Климента Квітку, зайвий раз засвідчує вагомість і непересічність його особистості.

Народився він 4 лютого 1880 року в селі Хмелів теперішньої Сумської області. Батька втратив рано і мати віддала його, п’ятирічного, на виховання в сім’ю київських міщан Карпових, оскільки не могла утримувати сина. Вони дали йому ґрунтовну освіту. Музики навчався з 7 років у приватних учителів.1897 року закінчив 5-ту Київську гімназію із золотою медаллю. У гімназичні роки навчався й у Музичному училищі Київського відділення Російського музичного товариства по класу фортепіано. Уже в гімназії збирав народні пісні, з 1996 року співпрацював із журналом «Київська старовина». Продовжив освіту в Київському університеті Святого Володимира, де водночас був концертмейстером хору. 1902 року закінчив юридичний факультет Київського університету. Тоді ж підготував і видав першу збірку записаних ним народних пісень.
По закінченні університету працював в окружних судах у Тифлісі (1902-1905 рр.) та Сімферополі (1905- 1907 рр.). 
У листопаді 1898 року Леся Українка читала своє оповідання «Над морем» у літературно-артистичному гуртку Київського університету. На тих читаннях був і студент-першокурсник Климент Квітка.
В одному з листів до матері Леся писала: «Можу сказати так: я не переїду з Кльонею з Тифліса в інше кавказьке місто жити невінчана…»
1907 року Климент Квітка і Лариса Косач одружилися. Повінчалися вони у Київському Вознесенському храмі на Деміївці. Разом перебували в Криму, на Кавказі, в Єгипті. Підтримували одне одного. Леся називала його любляче – «Кльоня». Прихильність до чоловіка видно з листа поетеси до своєї найближчої подруги Ольги Кобилянської: «Мій хтосічок знає, – що хтось завжди тримався добре з «Квіточкою», але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже «Квіточка» зовсім не може без когось жити та і хтось близько до того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати один одному, – се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може, не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить, я знаю».
У 1908 році Климент Васильович разом з Лесею Українкою та О. Сластіоном записав мелодії українських народних дум. Записи з фоноваликів транскрибував Філарет Колесса, який серед інших записів видав їх під назвою «Мелодії українських народних дум» (1910-1913 рр.).
Чимало народних мелодій Климент Квітка записав з голосу Лесі Українки. Вона, будучи хворою, не маючи змоги писати, проспівала своєму чоловікові 225 народних пісень. Климент Васильович видав їх після смерті дружини збіркою «Народні мелодії з голосу Лесі Українки. Записав та упорядив Климент Квітка» (Ч.1. К., 1917 р.; Ч.2, 1918 р.) 
Із Лесею Климент прожив 6 років. Після смерті дружини з головою поринув у роботу.
З 3 листопада 1917 р. працює товаришем (заступником) генерального секретаря судових справ Української Центральної Ради. 3 1 березня 1918 р. – призначений на посаду товариша (заступника) міністра юстиції УНР. В 1918 працює рахівником у місті Юзівці (нині місто Донецьк). В 1920-1933 рр. Климент Васильович працював в Академії наук Української РСР, де організував Кабінет музичної етнографії (1922 р.). Одночасно викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. В 1933 р. Квітку звільнили з роботи за політичними звинуваченнями (є версія, що він з однієї роботи перейшов на іншу прямим переводом) і на півтора місяці заарештували. Залишившись без засобів існування та побоюючись нового арешту, переїхав до Москви й розпочав роботу в Московській консерваторії, де читав курс музики народів СРСР (з 1933 р. – професор). 8 лютого 1934 року його знову заарештували в так званій «Справі славістів», сфабрикованій ОДПУ, й ув’язнили на 3 роки. Відбував покарання у сумнозвісному концтаборі «Карлаг» та Алма-Аті у Казахстані. 13 квітня 1936 року був достроково звільнений і поновлений на роботі в Московській консерваторії. До кінця життя Квітка там працював на посаді професора, завідувача Кабінету народної музики. З 1936 р. Климент Квітка – керівник фольклорної секції Науково-дослідного інституту при Московській консерваторії, від 1937 р. до 1945 р. і від 1949 р. до кінця життя – науковий керівник заснованого ним же Кабінету вивчення музичної творчості народів СРСР (нині – Науковий центр народної музики ім. К. В. Квітки).
Він був етнографом, фольклористом, музикознавцем, котрий зібрав і записав, зберіг для нащадків шість тисяч народних пісень. Близько двохсот із них використали українські композитори як теми для симфонічно-інструментальних творів. А ще він зумів за півстоліття активної наукової діяльності, – а це були непрості часи царського, потім – більшовицького панування, – видати близько сотні наукових праць.
Вершиною етнографічного шляху Квітки є збірник «Українські народні мелодії» (К., 1922 р.), де вміщено 743 пісенних зразки українських пісень.
Не менш відомими є його праці: «Ритмічні паралелі в піснях слов’янських народів» (1923 р.), «Професіональні народні співці і музиканти на Україні» (1924 р.), «Пісні українських зимових обрядових свят» (початок 1940-х рр.)…
За життя Климент Квітка надрукував 40 досліджень із музичного фольклору, рецензій, збірників народної музики. Наукова ерудиція дозволяла вченому працювати в галузі порівняльного музикознавства не лише всіх слов’янських, а й тюркських та угро-фінських народів, хоча головний інтерес його досліджень зосереджувався на українській народній музиці.
Більшу частину наукової спадщини Квітки становлять новаторські теоретичні розробки з методології дослідження календарних пісень і народної інструментальної традиції. Розробив нову методику польової роботи, теоретичні основи етномузичної соціології та історико-порівняльного вивчення музики етнічно родинних народів (слов’ян, тюрків та інших).
Климент Квітка у своїх працях висвітлював різні питання етномузикознавства: історію народної музики, методи збирання й дослідження фольклорного матеріалу, ритміку та мелодику народних пісень, музичний побут професійних народних співців, народні музичні інструменти, історію музичної етнографії.
Квітка зробив ряд дуже важливих відкриттів щодо походження й поширення первісних звукорядів, хроматизмів, ритмічних архетипів. Велике значення надавав критичному аналізу джерел. Найважливіша праця Квітки  – музично-етнографічний і морфологічний опис системи обрядових жанрів східних слов’ян – залишилася незавершеною.
До кінця життя Климент Васильович не хотів робити предметом досліджень власні стосунки з Лесею Українкою, що говорить про його неабияку порядність. Ось як різко він писав тоді ще молодому, а згодом знаному літературознавцеві Дмитрові Косарику на його прохання розповісти про стосунки з Лесею Українкою: «Дорогий Дмитре Михайловичу! Коли Ви посилали мені запит щодо біографії Лесі Українки, Вам, певне, не спадало на думку, що Ви причиняєте мені психічну травму. Я не історик літератури, і Леся Українка для мене не предмет об’єктивного наукового досліду. Наперекір сентенції «час – найкращий лікар» – все тяжче, що зв’язане з біографією Лесі Українки, з бігом часу робиться ще тяжчим, і кожен запит щодо її біографії так на мене впливає, що на кілька днів гостро падає здатність до роботи… А потім надовго більшає загальна депресія. Як я жив в Києві, запити були часті, аж на вулиці спиняли не тільки «за довідками», а ще й ставили складні питання про генезу творів, і це було одною з причин, з яких я покинув Київ в такому настрої, щоб не вернутися ніколи, це – одна з причин, з яких я й тепер не можу перестроїти себе так, щоб поворіт до Києва був психічно можливий…»
Квітка прожив тривале життя – 73 роки. Помер він 19 вересня 1953 року, поза Україною, в Москві, куди закинула його доля. Його наукова спадщина залишається актуальною і на сьогоднішній день та, на жаль, і досі не повністю виданою.
Ольга БОЙКО,
завідувач Колодяжненського літературно-меморіального
музею Лесі Українки

«ЛВ» №3-4. 2018р.