Колонка редактора «ЛВ»


Завжди дивувалася: як птахи будують свої гнізда? Як вони можуть із гілочок, моху, глини, болота і ще чогось, відомого тільки їм, зробити міцну, надійну хатку. Місце, де висидять і відправлять у перший політ пташенят, звідки відлетять у теплі краї, а тоді, переживши на чужині зиму, знову повернуться до своєї скромної домівки.
Пам’ятаю, як у дитинстві я хотіла залізти і подивитися на маленьких пташенят, а дідусь розповідав мені, що не можна чіпати ластівчиного гнізда, бо воно може зруйнуватися і птахи нагніваються. Казав, що був випадок, коли люди поскидали пташині хатки з-під стріхи і за те отримали ластовиння. Та таке, що всіяло обличчя кожного члена сім’ї і вони стали рябі-рябі. Я тоді щиро сміялася, але вірила. Разом із тим, думалося: як можна викидати гнізда пташок? Вони ж такі привітні та милі.
Ластівки дуже люблять жити поруч із людьми. Часто спостерігала, як вони трудяться: згуртовано, довго, навіть не перепочиваючи. На наших очах вони і гніздо в’ють, і пташенят висиджують. Доводиться бачити, як тато-ластівка піклується і про малечу, і про маму, несучи у дзьобику їжу, аби погодувати сім’ю.
Ці птахи зазвичай дуже миролюбні, проте бувають різні випадки. Інколи навіть таке.
…На ґанку під стелею у моїх друзів оселилися ластівки. Їхнє гніздечко й досі приліплене до стіни. Проте тепер воно порожнє.
Ластівки жили тут кілька літ. А одного разу, повернувшись вчергове додому навесні, побачили, що їхню оселю забрали горобці. Сім’я загарбників спокійнісінько сиділа у гнізді і навіть не думала покидати його. Ластівки довго літали біля свого обійстя, щебетали, виганяли горобців, билися. Але ті навіть не думали покидати місце, яке облюбували, вже й яйця викласти встигли. Час минав. І тоді… ластівки замурували гніздо разом із кривдниками. Самі ж полетіли геть і більше не повернулися. Малі горобці так і не змогли вибратися з пастки…
Пригадалися слова французького філософа Дені Дідро: «Розплата в цьому світі настає завжди. Є два генеральних прокурори: один – той, що стоїть біля ваших дверей і карає за проступки проти суспільства, інший – сама природа. Їй відомі усі пороки».
Головний редактор «ЛВ»
Оксана ЧУРИЛО
Фото Любомира БЕЗРУЧКА
«Лісовий вісник» №7-8 2017.