ЛВ. Колонка редактора

Картинки по запросу зимовий ліс

Що важливіше: доглянута не знищена природа чи територія із величезною кількістю наочностей, які розповідають, як тут було гарно і хто під яким деревом коли сидів?
Звичайно, для екскурсій важливі деталі. Але коли ти йдеш на природу просто відпочити і тобі хочеться насолодитися вітром у листі, недоторканістю струмка, натрапити на звірину стежку, побачити красеня-оленя, який вийшов ненароком на дорогу, тобі хочеться самому бути винахідником, бо і так зрозуміло, що за стільки років цією територією пройшли сотні поколінь. Але для тебе, як і для кожного із твоїх попередників, мріється, щоб ти був першим у своїх винаходах.
А ще хочеться, щоб там, де ти вчора збирав гриби, вони були і через десять років, щоб там був ліс, щоб ти міг зустріти того ж оленя, постарілого, як і ти, але живого. Щоб твій дуб, під яким ти сидів у дитинстві, чекав тебе і через 40 років. І ти своєму синові чи доньці міг розповісти, що колись, іще зовсім малим, ти тут, під крислатим листям ще молодого і не такого розлогого, як тепер, дуба, ховався від дощу.
Зустріти лісівника, якому зможеш подякувати, що він зберіг і примножив ваш ліс. Попросити, аби він розповів про те, чим живе ліс сьогодні. Чи збільшилося звірини і чи ходять звірі тими ж стежками, як колись…
І мені чомусь не хочеться, щоб у ліс ходили, як у музей, – читати таблички. Треба, щоб до нього йшов як до старого друга чи знайомого, який може і вислухати, і розповісти. Тихо так, лише йому притаманним голосом: пташиним щебетом, шурхотом листя, хроканням дикого кабана, хрускотом снігу під ногами і лише йому відомою таємницею тиші.
«Тут був Вася»… Подібні написи роблять ті, хто не знає, що залишити після себе. Лісівникам не треба багато говорити у лісі, ліс і сам скаже. За них…
Головний редактор «ЛВ»
Оксана ЧУРИЛО