ЛВ. Найважливіше – бути мисливцем у душі

відкриття полювання 2013 р.

Будь-яка сфера людської діяльності неможлива без професіоналізму, самовіддачі, коректного етичного ставлення до улюбленої справи. Сучасне мисливство – не виняток. Кожен, хто сьогодні займається полюванням, по-різному його сприймає: розвага, хобі, спорт… Проте зараз ми акцентуємо увагу на мисливстві як унікальному способі життя, де найважливіші принципи – мисливська етика, дисципліна, дотримання законодавства, а також – повага і любов до навколишнього середовища.

У свіжому номері «ЛВ» спілкуємося з волинянином Станіславом Козаком, який каже, що для того, аби стати мисливцем, мати документи та спорядження –замало. Найважливіше – бути мисливцем у душі.

Станіслав Миколайович займається полюванням більше десяти років. Із дитинства цікавився природою, читав багато відповідної літератури. Нині, маючи чималий досвід у сфері ловецтва, Станіслав Козак акцентує на необхідності дотримання мисливської етики, самодисципліни.

–    Високий рівень культури у цій галузі вимагає гуманного ставлення мисливців один до одного, до диких тварин і природи в цілому, – пояснює співрозмовник. – Опинившись у лісовій гущавині сам на сам із навколишнім середовищем, у мисливця виявляється його справжня сутність: ніхто не бачить, не контролює наступних дій. Тоді спрацьовує самоконтроль, якщо він, звісно, є.

Сьогодні одним із головних елементів мисливської етики є активна участь мисливців в охороні природи, у збагаченні та раціональному використанні її ресурсів. Приміром, під час полювання часто трапляються випадки, коли ловці поводяться на мисливських угіддях як випадкові люди: здійснили ритуали, постріляли, добули звіра, відмітили подію чаркою – та й розійшлися кожен у своє життя. Етика полягає в іншому, оскільки дичина потребує постійного догляду, уваги й турботи. Тому справжній мисливець, крім самого процесу ловецтва, повинен ще й захищати диких звірів та птахів від хижаків і браконьєрів, допомагати під час стихійних лих.

Станіслав Козак підкреслює, що на полювання потрібно йти у відповідному зручному охайному вбранні із заздалегідь підготовленим спорядженням і, звісно, з мисливським чотирилапим другом.

– Як кажуть, мисливець без собаки – це півмисливця, – посміхається співрозмовник. – До речі, мені дуже сподобався вислів одного художника, імені зараз не пригадаю. То він настільки серйозно та відповідально ставився до полювання, що дружина не раз дорікала, мовляв, її чоловік не має гарного вбрання, щоб піти з нею до театру. А він сам обґрунтовує свою відповідь незаперечним фактом: на полювання ходить кожні вихідні, а до театру – лише один раз на рік. Навіщо йому святковий одяг? Головне, аби мисливський був у порядку.

За словами Станіслава Миколайовича, сучасне мисливство – розкіш і неабияке задоволення. Оформлення відповідних документів, спорядження, одягу та інші нюанси вимагають немалих фінансових затрат.

– Мені не раз казали, що витрачені кошти на полювання я міг би порівняти з купівлею двох корів, на що посміхаюся й кажу: дві не дві, а три корови точно міг би мати. Однак любов до природи та мисливства переважає, – каже співрозмовник. – Для мене похід на полювання – все одно що відвідини дорого ресторану. Це своєрідне свято, до якого треба готуватися належним чином. Адже я йду в гості до природи, значить – повинен мати відповідний зовнішній вигляд та внутрішнє толерантне налаштування.

– Хочеться прагнути до закордонного рівня розвитку мисливського господарства, – веде далі Станіслав Козак. – Так, у Європі полювання без собак заборонене. Крім того, кожен мисливський пес обов’язково повинен мати документи, а також оранжевий жилет (у разі нещасного випадку). За підранків штрафують. Відповідальність і високий рівень самодисципліни – перш за все.

На жаль, наше законодавство, що регулює цю галузь, не досконале. Знову ж таки, порівняймо досвід європейських країн, де прийнято ставитися до мисливських угідь як до свого майна. У наших людей досі часто переважає так званий радянських тип мислення, мовляв, маєш рушницю – можеш іти на полювання. А правила? Всі знають, що водій, сідаючи за кермо, має бути тверезим та з потрібними документами. Так само і мисливець, який вирушає на полювання, зобов’язаний перебувати у тверезому стані, в охайній формі, зі спорядженням та документами (посвідчення мисливця; контрольна картка обліку добутої дичини і порушень правил полювання; картка відстрілу дичини – ліцензія на добування дичини; мисливсько-рибальський квиток Українського товариства мисливців та рибалок – не обов’язково; дозвіл на зброю – дозвіл на право зберігання, носіння мисливської рушниці, – авт.).

За словами співрозмовника, сьогодні приватні мисливські угіддя є більш комфортабельними для полювання. Є власник, який зацікавлений у високому рівні ведення мисливського господарства, адже це його приватна територія, і він не шкодуватиме фінансових витрат для утримання угіддя. Навіть якщо картка відстрілу дичини у таких угіддях на п’ятдесят-сто гривень дорожча, якість полювання відповідна: належний сервіс, охорона…

Повернули нашу розмову в русло спогадів. У пам’яті кожного мисливця є чималий згорток із приємними, веселими, бентежними моментами, без яких неможливе справжнє ловецтво.

Станіслав Козак пригадує, як під час чергового полювання на диких качок за селом Бузаки, що на Волині, довелося вище коліна борсатися у болоті (було дуже дощове літо). Щоб кожного разу не ходити з добутою дичиною на місце, де мисливці складали трофеї, Станіслав Миколайович вирішив знайти надійну схованку і покласти туди добуту качку. Дорогою назад планував забрати свою здобич. Того дня на території мисливського угіддя літало багато канюків (вид хижих птахів, – авт.), які ловили підранків. Станіслав Козак не розраховував на це; коли підійшов до схованки, побачив наступну картину: двоє канюків сиділи біля його качки й зосереджено вискубували з неї пір’я.

– Під час іншого полювання на пернату дичину за декілька метрів від себе помітив яструба-тетерев’ятника, який щось зосереджено робив у траві, – продовжує співрозмовник. – Я підійшов ближче. Сполоханий птах відлетів на кілька кроків уперед. Виявляється, яструб скубав качку, яка була ще теплою. Я забрав її, поглянув на яструба, промовляючи, що сьогодні він залишиться без обіду.

 

 

Станіслав Козак розповідає, що в одному з тематичних журналів про мисливство і рибальство було описано сцену, де мисливець їхав в електричці на полювання. До нього підсів священик. Спочатку їхали мовчки, а потім чоловік вирішив запитати у батюшки, як церква ставиться до ловецтва. Священик відповів, мовляв, якщо полюєш не заради задоволення, не з егоїстичних міркувань (добути якнайбільше трофеїв), а задля потреби, це не погано. Головне, аби майстерно добути дичину, не робити підранків, щоб здобич не мучилася.

– Погоджуюся з цією думкою, – каже співрозмовник. – Намагаюся гуманно поводитися під час полювання. Наприклад, якщо бачу звіра і не впевнений, що потраплю точно в ціль, не стріляю. Навіщо тварині мучитися?.. Буває, настільки зачаруєшся дивом природи, що забуваєш про рушницю у власних руках. Якось стояв на номері, а перед ногами – звалена буреломом сосна. На горизонті з’явилися дикі кози. Одна сміливо підійшла до сосни. Відстань між нами виявилася найбільш сприятливою для пострілу. Однак я не стріляв, натомість вирішив подивитися, що робитиме тварина. Коза дивилася на перепону, а потім замість того, щоб перескочити, зігнулася й проповзла під стовбуром сосни, мов той заєць, і швидко зникла з очей.

Траплялося й таке, що качка сідала за два метри від співрозмовника. Начебто все просто – бери й стріляй. Але відстань занадто близька, від пернатої не залишиться нічого, крім пір’я.

– Делікатна ситуація: я дивлюся на неї, вона – на мене, – пригадує Станіслав Миколайович, – і кажу їй, чого вона тут сидить. Нехай летить, куди планувала, довірлива качка…

Тетяна МИЗНІКОВА

Фото з архіву Станіслава КОЗАКА

   «Лісовий вісник» №5. Травень. 2016р.