На контрасті зими і літа


Подорож Шрі-Ланкою асоціюється з раєм: яскраве сонце, дикі пляжі, золотистий пісок, теплий океан, кокосові, бананові сади, чайні плантації, дивовижні гори й водоспади, древні храми, екзотична фауна, привітні місцеві жителі. Недаремно в перекладі з санскриту Шрі-Ланка означає «славна, благословенна земля». Адже коли на власні очі бачиш різноманіття природи, сумнівів щодо символічної назви однойменного острова не виникає.
А ще колишній Цейлон (так називалася країна з часів португальського вторгнення і до отримання незалежності) вирізняється полярністю. Надмірний гамір; непоєднувані аромати спецій, місцевої їжі (подекуди здається, що це Індія), яскравих сарі, хіджабів, чорної паранджі; шалений трафік великих міст типу Коломбо на противагу затишку й райським панорамам сіл, містечок у горах (Канді, Елла), на узбережжі Індійського океану (Велігама, Міріса, Галле).
Цікаво, що найбільше на Шрі-Ланці вражає не навколишня екзотична флора, фауна, їжа, пейзажі. Хоча це також неабияк дивує. В першу чергу захоплюють люди: їхня щирість, привітність, позитив, відкритість та смирення.
Наприклад, їдемо вдосвіта потягом з Коломбо в Канді (Kandy). Місця у перший, другий класи вагонів розкуплено. Доводиться брати квитки у третій. Найбідніший та переповнений вщент. Переповнений – означає не відсутність сидячого місця, а неможливість поставити другу ногу. Навіть у тамбурі, на краєчку відчинених навстіж дверей, з яких у прямому сенсі звисає, міцно тримаючись за поручні, ще шестеро-семеро охочих встигнути у своїх справах. Як у кіно.
Так-ось, уявіть цей натовп, спеку, бажання виспатися, а треба стояти години три, тісно обіймаючись з місцевими. Зізнаюся, перша реакція – незадоволення, злість. А потім вмикається цікавість, спостереження, і мені стає соромно за власні емоції. Бо, незважаючи на постійну штовханину, довгу дорогу, не помічаю жодного (!) сердитого, скривленого обличчя чи навіть натяку на роздратування. Про бурчання чи лайку не йдеться. Лише спокій і смирення.
Далі нас вітає Канді. Місто у центральній частині острова, відоме дивовижним гірським ландшафтом, штучним озером у самому центрі, чималим переліком індуїстських, буддистських храмів, серед яких особливу увагу туристів привертає Храм Зуба Будди. Розташований на березі рукотворної водойми, у 1988 році Храм внесли до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Ззовні священна будівля вражає, особливо коли дивишся трохи здалеку, оцінюючи архітектурну масштабність у поєднанні з навколишньою природою…
Місцеві, охочі підзаробити на туристах, пропонують свої послуги, щойно виходимо з вокзалу. Краще у декількох перепитати за вартість проїзду на їхньому таксі тук-тук (триколісний мотоцикл або моторолер з дахом), поторгуватися. Іноді можна домовитися про нижчу ціну.
Наразі нам це вдається, і привітний водій влаштовує невелику екскурсію містом, після чого пропонує відвідати розплідник слонів Піннавела (Pinnawela), що за 40 км від Канді. Звучить спокусливо. Побачити наяву величезного ссавця та ще й покататися на ньому – приблизно те саме, що стрибати з парашута, плавати з дельфінами чи вперше пробувати дайвінг або серфінг. Екзотично, можливо, лише єдиний раз у житті, хтозна? Як тут відмовиш?
Тому, коли сиджу верхи на «вухатій горі», емоції зашкалюють. Високо – і від того трішки лячно, зате як потужно! Величезний звір, а скільки смирення й доброти випромінює. Отож, на слоні помалу їдемо, у водоймі його купаємо (він не приховує задоволення, коли обережно тремо йому спину залишком кокоса), а далі він «миє» нас із хобота. Несподіваний душ посеред джунглів.
Дорогою назад таксист час від часу зупиняється: сфотографувати розкішні панорами гір, випити кокоса, погодувати мавпочок зефіром. Спритні й хитрі, вони геть не соромляться, просять ще, запихаючи за обидві щоки ласощі.
Наступного ранку чекає наступна виняткова пригода – мандрівка поїздом з Канді в містечко Елла (Ella). Цей маршрут вважається одним із найбільш мальовничих залізничних шляхів світу. Уявіть шість годин гірським серпантином, що демонструє екзотичні лісові хащі, чайні плантації, гірські долини з водоспадами.
Пасажири – частіше туристи, ніж місцеві. Вагони першого, другого класу забиті вщент. Не дуже засмучуємося, коли комфортабельну частину з місцем і кондиціонером розкуплено. В другому класі значно веселіше: двері-вікна навстіж, у салоні більше стоячих, діалоги яких завгодно мов світу, і перше запитання звучить – «Where are you from?» (Звідки ви)? Навіть якщо три години стоїш, далі трохи сидиш, втоми не відчуваєш. Вся увага – на пейзажі, частково – на розмови туристів.
До речі, національність ман­дрівників все­осяжна. Так, про­тягом подорожі Шрі-Ланкою ми пересікалися з білорусами, поляками, чехами, росіянами, словенцями, німцями, французами, італійцями, іспанцями, датчанами, голландцями, японцями, китайцями. Спілкувалися також із бразилійцем, студентом із Техасу. З іноземцями легко йти на контакт. Декілька слів типу «хто», «звідки», «куди», щирі посмішки – і прощаєтеся ніби давні знайомі.
З Елла прямуємо на південь, у містечко Велігама (Weligama). Нарешті довгожданий Індійський океан, теплий-теплий, щоразу іншого відтінку, з хвилями під настрій – то великі, то ще більші, накривають з головою, нормально не поплаваєш! Виявляється, тут ніхто не плаває, не засмагає на пляжі. Усі займаються серфінгом. Тому охочим до пасивного відпочинку на березі океану краще обирати інше місце. Наприклад, містечко Міріса (Mirissa), що також має ділянки океану з великими хвилями. Пристрасть для серфінгістів. Однак там можна знайти затишні бухточки без хвиль для безпечного плавання і навіть споглядання черепах у природному середовищі.
Натомість селище Велігама спеціалізується виключно на серфінгу. І навіть якщо не плануєте ним займатися, місцеві інструктори вміло переконають вас у протилежному. Принаймні, це трапляється зі мною. Ні, дякую, не буду, не хочу. А потім раптом порівнюю ситуацію зі слонами, мовляв, хтозна, чи попаду ще коли-небудь на океан, до хвиль! Треба погоджуватися, хай там що. Цікаво, але страшно!
За словами інструктора Маду, виділяють три типи хвиль: білі, зелені, сині. Саме на так званій білій піні вчать початківців. Перше заняття краще проводити з інструктором. Ми в тому неодмінно переконуємося. Інтернет – хороша річ, але реальності та правил техніки безпеки ніхто не відміняв. Спочатку пояснюють кілька базових нюансів на березі, а далі в присутності тренера йдеш підкоряти хвилю. Для новачка найважливіше – стати на дошку, згодом – втримати рівновагу, проїхавши кілька метрів по воді. Спочатку нелегко. Трохи попадати, наковтатися солоної води, марно повіджиматися на дошці, потренувати м’язи. Але маючи бажання (навіть впертість), мінімальну фізичну підготовку, можна досягнути результату! Потім з’являється азарт…
Чимало туристів пробують ловити хвилі вперше. Однак є й бувалі серфінгісти. Якось підходить до нас пара з Москви. Запитують про враження від серфінгу на Шрі-Ланці, діляться власним досвідом. Виявляється, це їхнє хобі. Свого часу вони мешкали вісім місяців на Балі, майже щодня практикуючи водний спорт.
Після активного відпочинку під вечір активно думається про їжу. Знаходимо місцеві ресторанчики, де щойно зловлену рибу й морепродукти вибирають прямо з прилавка. Через кілька хвилин готові страви подають до столу, який майже омивається хвилями. У таких харчевнях замовляти спиртне дорого. Але дозволяється приносити своє. До основної страви часто замовляють салати або рис. Готують дуже смачно. Якщо ви не є прихильником гострого, краще попередити заздалегідь: негостра їжа в них швидше виняток, ніж правило.
Щоденні заняття з серфінгу час від часу розбавляємо поїздками у сусідні містечка. Так, місто-порт Галле (Galle) приваблює архітектурою. Річ у тім, що місто заснували португальці у XVI ст. Відтак західні традиції у будівництві переплітаються з південноазіатськими, презентуючи оригінальну комбінацію стилів. Цікаво гуляти вузькими вуличками старої частини Галле, щоразу ніби потрапляючи в інший часовий вимір. Сонце пече безжально. Але гріх жалітися – у нас же зима!
В іншому районі міста відвідуємо черепахову ферму, де виходжують і доглядають цих тварин. Місцева жителька, яка опікується ними, по черзі показує невеликі басейни. В одному кумедно плавають триденні черепашки. Їх іще не можна брати в руки. В другому гуртуються трохи більші, тримісячні. Далі жінка вказує на басейн з двома травмованими черепахами: одна з’їла поліетиленовий пакет, бо думала, що це медуза (їй робили операцію на шлунок). Інша втратила зір, бо опинилася близько вибуху під час ловлі риби браконьєрами. Окремо розташована загороджена ділянка з яйцями на піску. Зовсім скоро там з’являться нові черепашачі життя.
Далі питаємо в таксиста про дешевші сувеніри. Місцевий відразу везе нас в «Enbrane factory». На гостинцях непогано економимо, адже купуємо безпосередньо у виробника. Але річ не в тім. Фабрика дерев’яних сувенірів доволі екзотична, як і все навколо. Ззовні нагадує сільський дворик з приємним запахом свіжої деревини. Робітники сидять на землі, вистругуючи різні фігурки. Майстер Мангасірі гордо запрошує всередину, де турист з будь-яким смаком та гаманцем зможе купити оригінальну річ.
Насамкінець – океанічна мандрівка до китів. Старт в 6.30 з містечка Міріса. Якщо не вдається побачити хвостатих ссавців, організатори обіцяють безкоштовну поїздку наступного дня. Нам щастить. Прибуваючи до місця, бачимо перші фонтанчики. Кит! Ще раз випускає фонтан – і в повітрі зринає сірувато-срібляста спина, хвіст. Оскільки це секундне задоволення, сфотографувати складно. Головне – очима не проґавити! Далі 15 хвилин очікування, поки кит знову не вирине з глибини.
Тетяна МИЗНІКОВА
Фото автора
ЛВ №11-12 2017