Україною на велосипеді

SONY DSC

У дитинстві він мріяв стати геологом, проте згодом дійшов думки, що то не його справа життя. Натомість Анатолій Сікорський зрозумів, що найбільше полюбляє природу й мандри.
Тому з другої спроби підкорив Львівський лісотехнічний інститут (нині Національний лісотехнічний університет України), який успішно закінчив у 1980 році. Того ж року колишній житель Жовтих Вод приїхав за призначенням на посаду лісничого Широківського лісництва, що розкинулось на південній межі Дніпропетровської області.
Перші соснові насадження тут з’явилися на піщаних пагорбах у 1952 році. А нині сосновий масив найбільший на Криворіжжі – 378 га, до цього ще 532 га листяних порід дерев. Тож турбот лісничий мав удосталь.
За роботою незчувся, як роки промчали, мов весняний цвіт. Вже шість років перебуває на заслуженому відпочинку, проте своїм юнацьким захопленням Анатолій Сікорський зберігає вірність і сьогодні.
– Мандрую й нині. Ще зі студентських років, проходячи практику, обходив усі Карпати. Тепер щороку теж куди-небудь подорожую велосипедом, – ділиться Анатолій Дмитрович. – Минулого року дістався до брата в Ямпільський район на Сумщині. В один бік – понад 600 км.
Слухаю співрозмовника, а в уяві відразу постає крутий ровер (так у Західній Україні називають велосипед). Проте Анатолій Дмитрович підводить до звичайного дорожника «Рига» 1955 року випуску (!), на який має техпаспорт і навіть зберігся реєстраційний номерний знак.
Каремат, аптечка, палатка, спальний мішок та бокс із продуктами й водою – саме так виглядає велосипед мандрівника. Ровер для Анатолія – справжній друг, він зізнається – велосипед майже його ровесник, втім це не завадило витримати разом спеку й дощі.
Найдовший маршрут велосипедної мандрівки – Львів – рідне селище Широке. Купив там велосипед і ним приїхав додому. Довідники в Інтернеті підказують, що відстань від міста Лева до Кривого Рогу близько 820 км. Просто неймовірно!
– Для мене 100 км на день – це норма, щоб не перевантажувати організм. Спеціально до велоподорожей не готуюсь, бо ніколи. Перший вечір після початку поїздки – аж ноги судоми зводять, але наступного дня все минає, втягуєшся й почуваєшся нормально.
Як же зважився чоловік на такі, на погляд багатьох, виснажливі подорожі? Відповідь обеззброює: «Фізично це під силу кожному. Нічого складного в цьому немає, просто ніхто не хоче».
– Чи не страшно подорожувати самому, зважаючи на зростання кримінальних злочинів, та й просто числа людей із неадекватною поведінкою?
– Навпаки – завжди зустрічають доброзичливо, – розповідає співрозмовник. – Якось на Полтавщині трапилася поломка, не було під рукою навіть каменя, щоб підкласти й вибити клин. У селі дядько запитав, хто я, потім завів у гараж, мовляв, зараз допоможемо. А потім ще й добре нагодував. Навіть безхатченки й ті намагалися чимось допомогти…
Чоловік каже, що спочатку дружина була проти таких мандрів, дуже переживала, коли той був у дорозі. Тепер до захоплення чоловіка ставиться з розумінням, а мобільний зв’язок дає змогу контактувати у будь-який момент.
Цього року Анатолій Дмитрович готується поїхати до моря на Херсонщину. За його мірками, це майже домашня справа.

Фотокамера дивиться у світ
Про всі мандрівки – чи то машиною, чи то велосипедом – нагадують своєрідні звіти – численні папки з фотографіями. На світлинах чоловік зафіксував краєвиди тих місць і міст, де випало побувати.
Фотографуванням Анатолій захоплюється з дитинства. Спочатку мав фотоапарат «Зоркий-С», коли почав працювати, друзі допомогли придбати дзеркальний «Зеніт».
Згодом настала ера цифрових камер, з’явився «Самсунг» – компактний і надійний у роботі під час велоподорожей. На жаль, у поїздці до витоків Інгульця на Кіровоградщині надійний помічник загубився. Тому довелося терміново шукати заміну.
Раніше Анатолій Дмитрович викладав фотоальбоми в одній із соціальних мереж, яка нині недоступна.
– Фотографія для мене – спосіб поділитися з усіма тим, що бачив на власні очі, передати власний погляд на навколишній світ, – розмірковує чоловік.
Розглядаю світлини й зовсім по-іншому відкривається краса з дитинства знайомого Інгульця, Широківського лісу, а поруч Почаївська золотоверха лавра, відбудований палац Кирила Розумовського в Батурині, стара фортеця Кам’янця-Подільського, храми Чернігова та багато іншого.
Що не кажіть, а фотоапарат – геніальний винахід людства, який дав нам можливість зафіксувати неповторні митті нашого буття, швидкоплинний хід історії.

У царстві кедра,
тиса та метасеквойї
У це важко повірити, але на невеликій присадибній ділянці Анатолія Сікорського росте понад 100 таксонів (біологічних одиниць видів та сортів). Це захоплення – як продовження професійної діяльності лісівника. Серед порід та видів дерев і кущів є справді унікальні для кліматичних умов півдня України, в першу чергу хвойні. Наприклад, реліктова метасеквойя, яка довгий час вважалася вимерлою, сосна кедрова, кедр ліванський, псевдотсуга. А ще гінкго Білоба (добре відома реліктова рослина з реклами лікарського препарату), карія, дуб лавролистий, каштан їстівний (мабуть, ні в кого в районі такого немає), адамове яблуко (маклюра), каркас західний, горіх чорний, дуб крупноплідний, граб, в’язовик, береза бородавчаста, керія, клен Семенова, ясенець, мигдальне дерево, ялівець, магнолія, катальпа, кизил, зизифус (унабі або китайський фінік), інжир, глід шарлаховий, мушмула, кизильник, тис, сосна кримська та багато інших. Про кожну рослину господар може розповісти багато цікавого. Наприклад, вічнозелена хвойна псевдотсуга живе до 700 років і досягає висоти в 90-140 м, а плід маклюри нагадує апельсин зі зморшкуватою зеленою шкіркою.
Господар пояснює: «Розводжу не для того, щоб у мене було, а для того, щоб показати всім, який багатющий і своєрідний світ рослин, частину висадити потім у ліс чи балку».
– Дружу з Криворізьким ботанічним садом, Львівським лісотехнічним університетом, звідки надсилають насіння окремих порід, їжджу по базарах, купую те, що необхідно, – розповідає співрозмовник. – Природою так влаштовано, що все хоче жити, саме бореться за виживання, нам треба тільки допомагати рослинам. Хоча інколи з десяти екзотичних саджанців виживає лише один, бо не пристосовані до нашого клімату.
Окремою колонією розмістилися кактуси, деякі з них морозостійкі й зимують надворі. З плодів кактуса, за словами господаря, вдається добре варення.
А біля хати невелика рукотворна водойма, в якій плавають сріблясті карасі й красиві та невибагливі гуппі, що взимку займуть своє місце в акваріумі, квітне латаття.
Словом, жива природа поруч, на відстані витягнутої руки.
Лісівник із пензлем
у руках
Як виявилося, на пенсії знайшлося місце й для живопису. Малював Анатолій з дитинства, його карикатури в стіннівках в армії подобалися товаришам по службі. Тому, навчаючись у виші, сам вирішив малювати у студентській пресі. Весь час мріяв про роботу масляними фарбами, проте не знав, як до них підступитися. Допоміг випадок. Якось знайомий самодіяльний художник Микола Добровольський запросив поїхати на етюди. Побачивши сумніви, запропонував допомогу. Так Анатолій Дмитрович написав свій перший пейзаж маслом. Відтоді все й почалося. Пейзажі, портрети – улюблені жанри Сікорського. Дві його живописні роботи представлені в місцевому народному історико-краєзнавчому музеї, поціновувачі прекрасного мали змогу побачити роботи колишнього лісничого на виставці у Широківському лісництві з нагоди проведення ΧVIII конкурсу вальників лісу, що відбувся у вересні 2015 року.
…Інколи від людей, котрі вже на заслуженому відпочинку, можна почути, що втрачено життєвий зміст. Душу заповнює пустка, одноманітна домашня робота, нікуди ходити не хочеться, а діти живуть власним життям.
Приклад Анатолія Сікорського доводить, що людина з активною життєвою позицією завжди знайде справу до душі, здатна тримати руку на пульсі життя й приємно дивувати інших.
Олександр КОЗЛЕНКО
Фото автора
«ЛВ» №7-8.2017