Черкащина. 30 років на сторожі лісових кордонів

2

Тут ліси дихають спокоєм. Свою нестійку гармонію сплітають голоси тисяч пташок. Густу лісову тишу рідко пронизують звуки автомобілів чи людських голосів. Сюди, на окраїну Черкаської області, не так легко дістатися. Цей закуток захований від випадкових відвідувачів, але тим, хто його добре знає, відкриває небачені лісові красоти. Майже три десятиліття дбає про них лісничий Михайло Макарюк на чолі Матвіївського лісництва Чигиринського лісгоспу. Він земляк цим лісам, бо виріс неподалік, у холодноярському селі Мельники. Живучи під лісництвом, змалечку бачив усю працю лісівників. І чимось вона так полонила хлопця, що вирішив присвятити їй своє життя, хоча до цього лісівників у родині не було. Своє прагнення перевірив ще у школі, коли всім класом допомагали полоти культури, заготовляти жолуді. А по завершенню десятирічки вступив до Малинського лісового технікуму.
Перше робоче місце отримав на Вінниччині в Іллінецькому лісгоспзагу. «Мене дуже добре прийняли. Там люди хороші. Але якраз скорочували штати, і тому довелося працювати на різних посадах. Так і вивчив лісове господарство від А до Я», – розповідає Михайло Макарюк.
Робота подобалася, сімейне життя складалося. Однак щось муляло серце і кликало додому, в холодноярські ліси. На Вінниччині протримався чотири роки, а потім таки переїхав до рідного Креселецького лісництва і привіз із собою молодесеньку дружину.
Робота для Михайла знайшлася, а от із житлом було сутужно. Тому коли тодішній лісничий Матвіївського лісництва Петро Гниляк запропонував перейти до нього, вирішальним аргументом стало власне помешкання, яке тут надавали молодому спеціалісту. Так Михайло Макарюк опинився у віддаленому селі на межі Черкаської області. Ріс покроково – починаючи з лісника і до лісничого першого класу.
Найважче, за його словами, було наприкінці 80-х, коли лісництво долучилося до виконання продовольчої програми уряду. «У нас 40 бичків було, 22 коня. А їх же треба прогодувати. І сіна заготовити до ста тонн, і зернові зібрати. А тоді ще віники робили, їх же треба і посіяти, і зібрати. Ту саму кору липову, трави збирали здавали. А ще ж своя лісівнича робота. Кожен лісник мав 30 га молодняка пройти з рубками освітлення, і це з сокирою, кущорізів тоді не було. То лісничий не спав, а про відпустку і мови не було, – пригадує Михайло Макарюк. – Зараз легше».
Багато змінилося з того часу. Тепер чимало робіт виконують механізовано. Значну частину роблять підприємці. Однак охорона лісів, відновлення насаджень і розвиток господарства – цілком на плечах лісничого. І за цими щоденними турботами 30 років пройшли, як три, трохи з подивом і не без гордості констатує Михайло Петрович. А за цей час піднялися перші його насадження. «Мені приємно їхати туди, де я садив культури. Вони уже у віці прорідження. Стоять дуби рядами – скільки тут праці вкладено! І я впевнений, що за них можу бути спокійним, мені не буде соромно», – говорить Михайло Петрович.
І щороку таких культур стає більше. На місці старих дубів з’являються молоді насадження, за які будуть вдячні майбутні покоління. Легендарний холодноярський Чорний ліс живе і відновлюється.

Черкаське обласне управління
лісового та мисливського господарства