Четвертий рік… самі

Сповнені своїми клопотами, переживаннями, втіхами і сподіваннями, свята і будні 32-річної Галини Федчишиної та її двох доньок-красунечок – 10-річної Вікторії і 8-літньої Даринки. Уже четвертий рік йде відтоді, як, відстоюючи цілісність України, самовіддано і патріотично воюючи в зоні АТО, поліг від кулі снайпера їхній господар – чоловік, батько – Анатолій Федчишин. Анатолій після закінчення Шацького лісового коледжу 10 років пропрацював у ДП «Любомльський лісгосп», що на Волині. У 2013 році був кранівником нижнього складу. Саме тоді восени почалися революційні події на Майдані. Чоловік тривожився за долю України. Тоді навесні, у 2014-му, рішуче пішов у зону АТО добровольцем. Загинув у серпні 2014 року одним із перших серед відважних бійців у неоголошеній війні. З того непоправного дня для сім’ї Федчишиних почався новий відлік часу, інші погляди, дії, інший шлях: треба вчитися бути сильними, самим справлятися із турботами та жити із вірою. Про це розмовляємо із Галиною. Її світлі погляди та віра у все хороше вчувається у кожному слові.
Нелегкий і довгий шлях був до присвоєння Анатолію Федчишину статусу учасника АТО, оскільки чоловік пішов на фронт добровольцем від «Правого Сектора». Статус отримали у листопаді 2015 року, а виплату – у грудні 2016-го. Як розповідає жінка, тоді сім’ї воїна допомагала практично вся Україна – волонтери із Києва, Дніпропетровська, місцеві. «Першою на допомогу кинулась волонтер із Дніпропетровська – Катя, – згадує Галина, – вона познайомилася з Толиком, коли він, поранений, лежав там у госпіталі. Після його загибелі знайшла нас, допомагає до сьогоднішнього дня, уже стала другом сім’ї, приїжджає в гості, підтримує – просто дуже хороша людина. Вона й знайшла адвоката, який допоміг на першому суді. Ми чекали, писали багато листів, уся затримка була через відсутність відповідних законів. Але дочекались».
Галина – позитивна і відкрита душею. Тішиться доньками, ні на що не скаржиться, не нарікає, сприймає і мириться із усім, як є. Але нелегкість протиприродного буття, коли тягарем лягає на жіночі плечі заробіток для сім’ї, щоб ростити, вчити, підіймати дітей, відповідати за дім та влаштовувати побут без чоловічих рук у хаті, спілкуючись, мимоволі розумієш… «Зараз самі по собі, пливемо по течії. Я працюю на двох роботах – у лікарні в Любомльському ТМО та у селі Гуща. Раніше була на трьох – у нічну зміну чергувала, але не встигала фізично, діти ще малі, часто не було на кого залишити, втомлювалась дуже. Звичайно, і зараз маю мало часу, все у русі».
А тут ще й додало турбот і переживань неочікувана травма ноги старшої Вікторії. Дівчинка ненароком впала взимку на льоду, коли їздила на ковзанах. «Спочатку думали, ніби усе пройде, казали – сильний забій, тоді помітили розрив зв’язки, зрушення. У лікарні все направили, наклали гіпс. Уже два місяці Віка не ходить у школу, займається індивідуально. Ще тільки зняли гіпс, почали пробувати ступати на ніжку, та виникла нова проблема – усе це пошкодило на хребет, почав розвиватись сколіоз. Потрібна термінова реабілітація, дитина росте, треба розробляти ногу, розслабити затиснуті м’язи. Найкраще, порадили нам, відвідувати басейн. Поки що у пошуку виходу, але треба діяти швидко. Добре було б у санаторій поїхати, але так терміново путівки нам видати не можуть, адже є черги».
Розквітає співрозмовниця ус­міш­кою, коли мова йде про її дівчаток. «Доньками я дуже тішуся, дівчатка у мене – хороші. Обоє ходять у музичну школу, Віка грає на скрипці, Даша – на бандурі. Віка гарно малює, зараз, поки вдома – почала писати вірші. Вікторія – більш темпераментна, рухлива, емоційна. Даша – спокійна, розважлива, татова доця, вона дуже схожа на нього і зовнішністю, і характером».
Теплі та трепетні спогади про Анатолія тріпочуть сльозами на очах. «Тема для нас дуже болюча… Тата діти згадують часто. Спочатку не могли зрозуміти, як так? Довго до цього не могла прийти та повірити і я. Тепер пройшов час, але нам дуже бракує тієї підтримки, тієї татової уваги. Дівчатка яскраво пригадують різні моменти із життя, як разом гралися, як би тато зробив чи не зробив. Дуже була прив’язана молодша Даринка, вона з ним засинала і прокидалася, чекала із роботи, адже приходив Толик пізно».
Багато хто бачив Анатолія Федчишина саме перед тими грозовими подіями в Україні, як він клопотався біля щойно купленої квартири, впорядковував її, адже для проживання у ній треба було все привести до ладу. Проте усіх ремонтних робіт так і не встиг закінчити. Із облаштуванням уже допомагали Галині рідні, небайдужі люди, волонтери. Любомльський держлісгосп фінансово підтримав у придбанні та перекритті даху. Такі нелегкі життєві ситуації усіх вчать небайдужості, співпереживанню, творінню добра. Віриться, що дівчатка – Вікторія та Даринка, будуть жити у мирі, щасті та любові на своїй землі, про що так мріяв їх татко.
Люба Хвас
Фото із сімейного архіву
Галини Федчишиної

«ЛВ» №3-4. 2018р.