Шумить столітній ліс родини Кушнеруків

Ліс – це доля. Йому присвячене життя – такі слова неодмінно скаже кожен лісівник, пропрацювавши роки і роки у лісовій галузі.

Олександр Володимирович Кушнерук, нині помічник лісничого Мосирського лісництва, трудиться у ДП «Любомльський лісгосп» Волинського ОУЛМГ 35 років. Гідно продовжує справу батька та дідуся. Ліс – це його життя, життя його родини.
У далекому 1957-му році його мама приїхала із Черкаської області у с. Мосир на роботу в медпункт. Тут вийшла заміж. Віддалене село Мосир зусібіч оточене лісовими масивами. Тож, зростаючи серед краєвидів лісової природи, спостерігаючи за роботою дідуся, а потім допомагаючи батькові, у юного Олександра й іншої думки не виникало, як обирати та здобувати лісівничу професію. Став лісником у третьому поколінні.
Олександр Кушнерук пригадує, як село тоді повнилося людьми, жило, розвивалося. Хата їх була близько коло лісу. Змалку й пізнавав його стежки, часто проводив багато часу, ще тоді добре вивчив усі його куточки й таємниці. У Мосирського лісу своя історія, а особливість у тому, що тут знаходиться найбільша частина природно-заповідного фонду від усієї території лісгоспу! Площа тутешніх заповідних об’єктів, яких є 6, та сьомий, що поділяється між Мосирським та Замлинським лісництвами, займає 892,4 гектари, а це – 48 відсотків від загальної площі по підприємству. Тут ростуть ліси, де панує недоторкане царство природи, захищене законом від будь-якої господарської діяльності. У заказниках є модрина, якій близько сотні років, цінне насадження ялини, площі довголітніх дубів… Уявляється, як ці ліси 30 років свого часу плекали руки дідуся Олександра Кушнерука, потім – батька і передались вірному наступникові – онукові, синові. Олександр Володимирович пам’ятає ці посадки лісу, малим хлопчаком він не-одноразово садив ліс із дідусем. І нині це результати праці лісівників – майже столітні могутні ліси ще плекають діти, також вкладаючи свій труд, бережуть та піклуються про навколишню красу.
Після школи Олександр Кушнерук пішов навчатись у Шацький технікум, вищу освіту здобув у Львівському лісотехнічному університеті. Відслужив в армії, одружився у рідному селі із однокласницею Ніною. Два роки працював у Петропавловську-Камчатському (там проходив армійську службу) у риблісгоспі, ходив у море. Згодом став майстром у тамтешньому Корякському лісгоспі. Але своя земля миліша, до неї кличе душевний внутрішній порив. Повернувся у рідне село, у 1982 році став на роботу лісником, а згодом – майстром лісу Мосирського лісництва. Через три роки очолив його, пропрацювавши лісничим 16 років. Трудився, віддаючи усі сили, господарював старанно, адже тут виріс, тут жив, тут його земля. Роботи було багато. На той час у лісництві працювало 50 чоловік, лісова охорона, працівники місцевого цеху переробки. Село Мосир цілком залежало від лісу. Саме тому й у 2000 році виникла ідея створити музей лісу у школі, який був першим в області. Його ініціював колектив учителів і підтримала та сприяла в усьому директор – дружина Олександра Володимировича – Ніна Григорівна. Музей став і його гордістю.
У віддалених лісових масивах Мосирського лісництва чимало дикої звірини. Зустрічі із ними часті і захопливі. Але не зрівняти ні з чим приручені дикі тварини лісівника, про які розповідає: «Кілька разів бувало раніше приручав маленьку дику козу, годували її молоком. Але не тримали у загорожі. Вона підростала і була вільною. Побіжить на кілька днів у ліс, потім – знову повертається, гуляє біля дому, біля лісництва, ходить скрізь за мною, побуде пару днів, заночує – і знов у ліс. Останній раз був козлик, знайшли малого пораненого, вилікували. Назвали його Кузя. Як підріс, то краще, ніж собака, стеріг хату, не впускав чужих у двір. Було, розбіжиться і ріжками хоче вдарити. Перепало раз і мені. Козлик є козлик. Спілкуватись з тваринами дуже цікаво».
Зараз Олександр Володимирович – помічник лісничого. Робота не менш відповідальна. Щоднини, від ранку до смерканку – у лісових клопотах, організаційних моментах – посадки лісу, догляди, або ж заготівля. І хоча змінилося село Мосир та настрої у ньому, змаліло, молодь не затримується, минулоріч закрили школу, але лісівник так само віддано любить навколишній ліс та свою малу батьківщину. Він оптимістично з усмішкою каже, що нема на землі кращого краю. Здоров’я, сили та енергію черпає лише тут, де спілкування з природою, свіже повітря, цілющі дари, навколишня краса… Тому й переконуєшся, що саме тут, і завдяки таким людям, у тиші лісове царство торжествує та надихає. І хочеться вірити та налаштовуватись на усе найкраще, коли є такі фахівці своє справи, патріоти і просто позитивні люди, як Олександр Кушнерук.
Люба Хвас

«ЛВ» №5-6, 2018р.