Іти правильним шляхом…

nw_1_65

Останній дзвоник… Ось і завершилося навчання у школі. Розчарування і успіхи, розуміння, що тебе підтримують, вчать або… просто відпрацьовують години. За 11 років було всяке. Одинадцять років шкільного життя моєї доньки. Пам’ятаю свою школу. Свій останній дзвоник. Свою золоту медаль, яка на той час, саме того року, не давала ніяких привілеїв. Вчора дістала її. Вся поплямлена чорними прогалинами на штучному золоті. Подивилася і поклала назад у скриньку з іншими відзнаками, які також не мають сьогодні ніякої ваги. Тоді, коли отримала свою медаль, і зрозуміла справжню її ціну: цькування однокласників, які називали «заучкою», дні та ночі за книжками, – ставлюся до усіх подальших нагород із посмішкою.
Згадався один вечір у школі. То був 9-й клас. Учні придумали конкурс: вгадувати назву популярної пісні. Я ж не знала їх, бо слухала зовсім іншу музику. Мене висміяли. Тоді вчергове відчула себе не такою, як усі. Сьогодні я розумію, що у цій інакшості і є сутність людини. Кожен має бути інакшим, відмінним від інших. Мати своє і відстоювати своє. Стадний інстинкт ні до чого не призводить. Але зараз не про те.
… Кілька місяців тому ми з Улянкою говорили про професію, яку вона має обрати. У мене слухняна донька, але я надто боюся впливати на її майбутнє. Боюся помилитися. Надто – у наш непростий час. Хоча коли в Україні були прості часи?
Згадую, як вступала до вузу. Не вибирала. Хоча хотіла бути або юристом, або архітектором. Але ішла туди, де мала надію пройти без грошей. Закінчила факультет соціології. Прекрасні викладачі, цікаві предмети, хороше викладання зробило з мене впевнену у собі та освічену людину. То була інша людина, ніж у школі: я вже не боялася висловити свою думку, не боялася бути «не такою». Тут я була собою. Хоча час від часу знову загорталася у клубок їжака. Я й досі буває туди вмощуюся. Але в університеті мені було комфортно. Бачила, що мене розуміють, і хоч мало уявляла, де працюватиму зі своїм дипломом, не переймалася – суспільні науки давали простір для думок, реалізації. Я писала вірші. І саме це стало вирішальним у моєму житті. Михайло Савчак (сьогодні очолює Волинську спілку журналістів), почитавши мої нехитрі рядки, запропонував спробувати себе у журналістиці. На перших початках було досить складно, але колектив, у який потрапила, дав можливість працювати. Я йшла на роботу із упевненістю, що наша праця потрібна, що ми вирішуємо важливі питання, що несемо у суспільство правду, якою б важкою вона не була. Я тоді не занурювалася у питання того, що правду дозволяли писати, але не всю та не про всіх. Я працювала у відділі соціальних питань і там мала простір для творчості, адже у кожній людській долі є неймовірність. Довгий час переймалася, що не маю фахової  журналістської освіти. Кілька разів поривалася вступати до вузу, але щоразу бракувало на це часу. І хоча мені ніколи у цьому не дорікали, а більше – стверджували, що без таланту не може бути журналіста, навіть якщо в його руках кілька дипломів із фахової освіти, мені таки хотілося, аби моя донька вивчилася на журналіста і продовжила мою стежку. Чому? Бо це цікава професія. Професія, яка дає можливість вчитися протягом усього життя, аналізувати події та, подаючи правду, намагатися виправити світ на краще. Сьогодні я сумніваюся в усьому цьому…
Нік Дейвіс у своїй книзі «Новини пласкої землі» пише: «Дипломати можуть навіть брехати, шпигувати і займатися шахрайством, викидаючи різні брудні трюки, але якщо вони зберігають лояльність до влади, то залишаються на своєму місці. Визначальна ціна журналістики – чесність: намагання говорити правду. Це наша основна мета. Усе, що ми робимо, як і те, що про нас кажуть, – повинно походити з єдиного джерела: правдивості». Автор говорить про «помилку тисячоліття» як приклад системної хвороби, яка непомітно заполонила ЗМІ, ведучи уряди всіх країн та мільярди їхніх громадян у нову еру, у якій вони продовжують витрачати час, енергію та гроші на безглузді дії, що найчастіше виявляються збудованими на неправді. Сьогоднішня найбільша проблема – гіпотеза подається як правда. Як єресь сприймається твердження, що це неправда – навіть якщо вона сповнена брехні, викривлень та пропаганди. ЗМІ керують ті, хто «замовляє музику». Вони трактують «правдивість». Кажуть як, коли і що писати. Самодостатності стає все менше. Правда стає розкішшю, за яку можна й поплатитися. Ще є дуже багато відданих своїй справі журналістів, але й їм не завжди вдається казати правду. Кажуть: треба за щось жити…. Я хочу, щоб людина не думала, за що їй жити, а робила свою справу на совість – і саме за це їй платили достатні для життя кошти. Відтак, я даю можливість своїй донці обирати самостійно.
Знаю: яку б професію вона не обрала, я навчила її вихованості, вмінню поважати чужу думку, прислухатися до людей, чинити мудро і чесно. Сподіваюся, наше суспільство дасть можливість нашим дітям іти правильним шляхом.

Головний редактор «ЛВ» Оксана Чурило