Ігор Єремеєв: «У мисливські угіддя… з об’єктивом замість зброї»

фотография(11) (1)Його називають одним із найбагатших людей в Україні. Він лідер парламентської фракції «Воля народу». А «Лісовий вісник» розмовлятиме з Ігорем Єремеєвим більше як із людиною, яка, попри все, не розтратила здатність любити і бачити прекрасне. Напевно, саме у цій розмові – про життя, мрії, природу – і є справжній Ігор Миронович, не занурений у бізнес та політику… Але розпочиналася розмова таки з прагматики.

– Сьогодні я політик і вже багато років фактично не займаюся підприємницькою діяльністю. Я лише акціонер групи компаній «Континіум».

– Чому пішли в політику?

– Я прийшов у Верховну Раду у 2001 році. Хотів, аби Волинь мала своїх представників у парламенті, які б дійсно допомагали людям і своєму краю. Згодом зробив паузу в депутатській діяльності – тут зіграло роль розчарування. Разом із тим, перевірив власну витримку. Політика багатьох засмоктує. Багато хто, потрапивши одного разу у владні ешелони, не може відмовитися від цього протягом усього життя. Тримаються з усіх сил. Я цю перевірку, вважаю, витримав, влада для мене не є самоціллю. У час без політики я займався бізнесом та благодійністю. Фонд «Волинська родина» працює донині і допомагає багатьом людям.

– А від чого відмовитися не можете?

– Від поїздок верхи на конях, насолоди бути на природі, від відчуття, що робиш потрібну справу.

– Наразі, крім благодійного фонду, працює ініційована вами програма «Збережи життя солдату».

– Так, ми намагаємося зробити все можливе, аби допомогти нашим воїнам. Треба, аби влада дослухалася до голосу хлопців, які зараз на фронті, до тих, хто повернувся, тих, за кого тепер говорять матері, дружини та діти. Почути і почати чесно й відкрито говорити з народом про справжній стан речей у державі та на війні і про шляхи виходу з кризи, в якій опинилася країна. Ось що потрібно.

– Повернімося до природи. Знаю, що маєте в оренді мисливські угіддя. Але ж, як відомо, ви не мисливець. Тоді навіщо займаєтеся такою справою?

– Так, я не мисливець – у тому розумінні слова, як його трактують. Ніколи не стріляв у дичину і, напевно, вже ніколи цим займатися не стану. Проте я дуже люблю природу. Як на мене, мисливство не передбачає вбивства тварин. Це екологічні взаємини між людським суспільством, тваринним світом. І пов’язані з цим глибокі пласти екологічної культури етносу. Це набагато глибше поняття. Це любов до живого. Люблю, коли ліс заповнений звіриною, коли він живий, коли ти розумієш, що до цього життя ти теж доклав руку. Не до вбивства, а до життя. Так, мисливське господарство вимагає великих вливань коштів. Лише той, хто бере мисливські угіддя для втілення амбіцій, цього не розуміє. Взявши на себе таку відповідальність, як мисливські угіддя, треба розуміти, що потрібно буде докласти багато праці, аби вони жили. Ми намагаємося, аби на території, за яку відповідаємо, плодився звір, створюємо всі умови для того. Тут і підгодівля, і біотехнічні споруди, і вольєри. Залучаємо фахівців, які радять, як себе поводити у тих чи інших мовах, як забезпечити звірів усіма потрібними вітамінами, підкормкою. Досить чітко намагаємося випрацювати й охорону мисливських угідь. Бо де дичина, там є й ті, хто захоче її незаконно добути. Браконьєрство – дуже страшна справа. Ці люди не мають обмежень, не бачать бар’єрів. Та й сьогодні це перетворилося у ще більшу біду, адже безкарність несе за собою відкритість до злочину.

У наших мисливських угіддях, які розташовані на Волині, звірі досить спокійні. Ми намагаємося забезпечити їм тишу. Ліс любить тишу. Тоді його мешканцям затишно. Повторюся: я люблю природу, і у цьому відповідь на ваше питання, чому займаюся мисливським господарством.

– Часто їздите верхи?

– Намагаюся знаходити у своєму графіку час для цього. Бо це і насолода, і здоров’я. Люблю швидкість. Їдучи кіньми, можна спостерігати багато такого, чого б ніколи не побачив, перебуваючи за кермом. Маю звичку завжди при собі тримати фотоапарат. Тому нерідко на природі доля підкидає дивовижні карди. До речі, можу без зайвих вагань назвати себе фотомисливцем. Дуже люблю фотографувати. Мисливські угіддя приносять втіху, коли ти, рухаючись під покровом дерев, натрапляєш на стадо оленів чи лося в чагарнику. І ти розумієш, що їм тут комфортно, що територія, за яку відповідаєш, – домівка для цих красенів. Прийшовши додому, довго роздивляєшся фото із зображенням тварин, які живуть у ввірених тобі мисливських угіддях. Аби бути гарним фотографом, кажуть, треба бути трохи біологом, трохи орнітологом, мисливцем і, звісно, азартним фотографом. Тому моє хобі – фотографія – корисне і мені, і моїм підопічним. До кожної тварини потрібен свій підхід. Інколи бувають такі моменти, про які в жодній книзі не написано і в жодному фільмі не побачиш.

– Можливо, плануєте зробити авторський фотоальбом чи  виставку?

– Для цього треба мати в арсеналі дійсно відмінні фотографії. Не скажу, що таких немає, але їх поки недостатньо. Та й я досить прискіпливий до себе як фотомитця. Можливо, колись і буде виставка або книга – як підсумок чогось. Усе можливо.

– Ви багато подорожуєте? Знімаєте пейзажі різних країн? Що найбільше захопило?

– Так, фотографую пейзажі у різних куточках світу. І скажу: якщо, відправляючись на природу ще з десяток років тому, люди брали з собою рушницю, а дехто, на Африканське сафарі, й автомат Калашникова, то тепер усе частіше зустрічаю таких, як сам, – людей із об’єктивом замість зброї. І це добрий знак.

Щоправда, через події в країні поїздки на фотосесії відкладаю. Зараз не до хобі, принаймні, не до закордонних фотосесій.

Мав гарну поїздку у 2012 році. Ми з друзями фотографували осінь на японському острові Хокайдо. Там дивовижні квіти. Яскраві, неймовірні пейзажі.

Мрію зняти фільм про британський корабель Thistelgorm, який затонув біля берегів Єгипту у 1941 році. Цікавий екземпляр. Я кілька разів пірнав біля нього. Цей корабель уперше побачила команда Жака Іва Кусто у 1955 році.

Звісно, це мрія, більше від­сто­ронена від реальності, бо у буденності постають зовсім інші питання, інші сподівання, інші мрії. Але, думаю, й вона таки колись здійсниться.

Розмовляла Оксана ЧУРИЛО