Рятуючись від війни, тікали подалі – на Волинь

IMG_5386
Світлана Мишковець

…Різні долі, різні люди, об’єднані одним горем і однією правдою. А віднедавна – і щирим розумінням того, що Україна – єдина. Бо у який би куточок нашої держави ви не потрапили, яка біда не спіткала би, завжди знайдуться люди, які зможуть допомогти, зрозуміють.

Сумні очі, але ноток безвиході у них не бачу. Лише мудрість та інтелігентність. Ще донедавна ці люди жили спокійним розміреним життям. Хтось вчився і будував плани на майбутнє, хтось займався бізнесом, хтось народжував і доглядав діток, а хтось – чорно працював у шахті. І ніхто навіть не здогадувався, що одного дня їхнє спокійне існування можуть зруйнувати чиїсь загарбницькі плани.

Наталка, м. Горлівка

Наталка на Волині вже три місяці. Каже: коли дома стало нестерпно, на деякий час виїздили під Краматорськ, у село. Там було тихіше і спокійніше. Потім знову повернулися до Горлівки, бо мали надію, що все зміниться на краще. Таке принаймні обіцяли. Думали, що життя налагодиться, і з початком навчального року діти підуть до школи, але стало ще гірше. І знову стали шукати кращої долі.

«Мы просто бежали от войны, – каже Наталя. – Но ехали не просто так, нам нужно было, чтобы там, где остановимся, был футбольный клуб. Сын занимается этим спортом с 6 лет в енакиевской академии. Поэтому мы решили ехать на Волынь. Доехали до Днепропетровска. Когда посмотрели на карту, то сначала даже испугались. Ведь это очень далеко от нас. На Волыни мы никогда не были. Но поехали.

Нам удалось созвониться с тренером молодёжки – и Андрей Владимирович нас встретил. А потом мы уже со Светланой Евтихиевной решали проблему проживания. Она нам помогает. Сейчас оформляем документы. Мечта сына сбылась. Нам помогли и сын занимается футболом. Конечно, проблемы есть, и они будут, но главное, что мы не видим войны и над головами не свистят пули».

Ігор і Тетяна, м. Харцизьк

«Мы приехали сюда в августе вместе с сыном, – розповідає Тетяна. – В Харцызске стало очень неспокойно. Постоянно приходилось прятаться. Я уже начала задумываться: а что, если придётся уезжать? В Интернете начала искать разные телефоны, которые могут пригодиться. Волонтеров, организаций, которые занимаются беженцами, и все такое. А когда начали взрывать, я уже решительно подошла к мужу с уговорами уезжать. Он не соглашался, ведь у него еще была работа. На тот момент работали шахты. Решили, что я уеду с ребёнком, а он пока останется дома. Но куда? И тут мне совершенно случайно позвонила подруга. До того мы даже не знали, где это – Волынская область. Знали, что есть, но никогда даже близко не были. И вот она звонит и рассказывает, что её тут приняли с тремя детьми, устроили, помогли. Говорит: приезжай – и тебе здесь помогут. Мы собрались буквально за полдня. Автобусом доехали до Бердянска (на Донецк уже не ходил, там их уже бомбили сильно). Взяли билет до Киева. В столице нас встретила женщина – волонтёр из церкви, кажется, «Слово жизни». Принесла нам «тормозок». Это удивительно! Мы её не знали до этого и она нас. А в Луцке нас встретила девочка Саша из «Самообороны». Отвезла на машине в центр, где нас уже ждала комната».

В Харцизьку Тетяна займалася підприємницькою діяльністю. У неї був свій магазин текстилю, галантереї. Хто його знає, чи є ще та будівля…

Доки шахта працювала, життя Ігоря складалося зі спусків та підйомів. Під землею постріли не так відчуваються, то й за роботою не думалося про події нагорі, тим більше – дружина з сином вже були у безпеці, і це, здавалося, головне. Ще жевріла надія, що ось-ось цей страшний сон завершиться, і все стане, як колись. Проте буквально за кілька тижнів шахтарям віддали трудові книжки. Відтак Ігор сів у авто й поїхав до сім’ї.

Зараз Тетяна підробляє манікюрницею. Заробіток не постійний, але є. Тим більше, що жінка мусить мати плаваючий графік у зайнятості, бо у подружжя – особлива дитина, яка потребує догляду. Ігор же знайшов роботу на заводі. Шукав самотужки, бо те, що пропонували, давало надто дріб’язкові заробітки. А потрібно ж годувати сім’ю. Проте, як-то кажуть: хто стукає, тому відчинять. І він достукався. І хоча конкурсу на підприємстві не оголошували, після знайомства та надісланого резюме його взяли на роботу.

Спілкуючись зі східняками, запитую, чи вбачають вони відмінність між людьми Заходу та їхнього регіону.

«Ваш регион более набожный, – каже Ігор. – У нас веруют, но в основном – на праздники. У вас более набожные и поэтому – более покладистые люди. Как сказал один человек: у вас на Донбасе – пролетариат, а у нас – люди более сельские, которые любят работать для себя и жить размеренно. Возможно, и так. Я, в принципе, не вижу разницы. Мы знаем украинский язык, вы – русский. Мы, правда, говорить плохо умеем на украинском. Поэтому пока говорим на русском».

«Немає різниці, хто якою мовою розмовляє, – долучається до розмови Світлана Євтихіївна. – Тим більше, у нас люди досить ввічливі: якщо хтось говорить російською, то, буває, переходять на російську також. Це все надумано. Волиняни – щирі і добрі. Завжди готові допомогти та розрадити».

«У нашего сына Левки – аутизм. Когда отдавали в школу в Зугрэсе, очень переживала, ведь он научился читать на русском, а школа – украинская. Теперь наш сын говорит больше на украинском, чем на русском. И это прекрасно».

Ігор та Тетяна роздумують про те, що треба залишатися на Волині для постійного життя. Знову починають будувати плани. Кажуть, було би добре продати житло у Харцизьку, бізнес. Та хто його тепер купить? А за що тут житло придбати? І така проблема не тільки у цієї сім’ї. Подружжя розповідає, що кілька років тому стояло перед вибором: вкласти заощаджені кошти у приміщення під магазин чи в машину. Зазвичай гроші вкладають у нерухомість, так надійніше ніби. Сьогодні своє рішення вважають доленосним. Адже машина, яку придбали, залишилася при них та допомогла у переїзді, а все інше… Подружжю пропонують поїхати жити у село. Проте з дитиною, у якої аутизм, це неможливо.

«Мы надеемся, что сможем продать квартиру, – каже Тетяна, – но родители остались там и говорят: ходят слухи, что её нам уже не отдадут. Страшно. Ведь она куплена за наши деньги, сколько нужно было трудится, чтобы сделать там ремонт. Словом…».

«Родители рассказывают, что тяжело с продуктами питания, – продовжує Ігор. – Если они и есть, то очень дорого. Вот пенсии начали рублями давать. Но они намного меньше тех, которые были, а цены – на несколько порядков выше. Да и купить толком нечего. Не понимаю как, но запустили шахту. Это же надо было где-то деньги, оборудование взять… Запустить остановленную шахту очень сложно. Люди снова начали работать, но зарплату не получили ещё за декабрь месяц. Даже те, кто раньшеверил, что богатая Россия даст все и возьмёт под свое крыло, теперь понимают, что ничего хорошего с этого не будет. Наконец, понимают, что Москва – не Россия, если копнуть глубже, то жизни там нет».

Оля, м. Луганськ

Ще одна доля… Молода жінка прийшла з донечкою. Малеча з неймовірним волоссям і по-дитячому пухленькими щічками тулиться до мами, боячись і на мить випустити зі своєї долоньки її руку. Оля з Луганська говорить гарною українською. Вона з родиною тут уже рік. Каже, коли у Луганську захопили військкомат, службу безпеки і почали стріляти, чоловік вирішив дружину та трьох малолітніх дітей вивезти з території, яка ставала все більше небезпечною. Вирішили їхати якнайдалі. Такою територією – найбільш віддаленою від Луганська, але в рідній державі, на їхню думку, була Волинь. Так і зробили. Спочатку зв’язалися зі Львовом. А там уже їм дали телефон Волинської облдержадміністрації. Оля пригадує, як у суботу о пів на четверту ранку їх зустріли Світлана Євтихіївна з чоловіком і відвезли до помешкання. Каже, що було неймовірно приємно. Вони стали першими із переселенців, тому проблем майже не мали: дали житло, дітей влаштували в садочок, чоловік працює програмістом удома. Створив сайт переселенців.

Сьогодні Оля вже намагається допомагати таким, як сама. Разом із чоловіком заснували громадську організацію «Переселенці Криму та Донбасу», яка вже налічує близько 140 членів, намагаються достукатися до громади, мають на меті працювати з Луцьким міським головою щодо вирішення квартирних питань, допомагають один одному правильно оформити документи.

«Поодиноко вирішувати проблеми досить складно, громадою – простіше, – каже Оля. – Я зараз проходжу навчання щодо написання тендерних проектів. Сьогодні отримую диплом. Тепер буду писати проекти, направлені на допомогу переміщеним особам. Бо хто, як не я, знає ті проблеми, я ж їх відчула на собі. А ще маємо вивчити історію Волині. Ту історію, якої ми боялися, від якої тікали. Я тепер хочу розповісти всім, хто такі бандерівці. Розповісти, що це – не страшні люди. Це історія Волині, наша історія. Хочу, щоб усі дізналися історію рідної землі, як це зробила я».

Запитую, чи мають надію повернутися додому, і чую у відповідь, що Волинь стала для них домом. Там, на малій батьківщині, зруйновані міста, «зруйновані» люди – то куди повертатися?

Понад 2 000 родин

Статистика – наука вперта, але й вона сьогодні не зможе точно сказати, скільки людей зробила війна біженцями, скільки вбила, скільки доль покалічила.

Станом на 30 квітня, із Автономної Республіки Крим на Волинь переселилися 174 родини (294 особи: 106 жінок, 87 чоловіків, 101 дитина). До органів соціального захисту з приводу переведення або призначення соціальних допомог звернулося 43 особи. Всім допомоги призначили і виплачують. До центрів зайнятості звернулося 69 осіб, 31 – працевлаштовано, 47 – надано статус безробітного. До органів Пенсійного фонду звернулося 46 громадян, із яких 1 виявив бажання повернутися. Взято на облік 41 особу, 39 людям уже виплачують пенсії.

Із Донецької та Луганської областей на Волинь переїхала 1901 родина (3538 осіб: 1614 жінок, 897 чоловіків, 1027 дітей). До органів соцзахисту звернулося 423 особи. Всі отримують допомоги. До Пенсійного фонду звернулися 1188 громадян, з них 69 виявили бажання повернутися. Наразі пенсії отримують 1152 особи. 538 дітей влаштовано в навчальні заклади: 117 – до садочків, 413 – у школи, 44 – до вищих навчальних закладів.

«Ті, хто втік від війни, розуміють, що треба пристосовуватися до того життя, яке є, – констатує Світлана Мишковень. – Наші люди поважають працьовитих. Вони готові піти назустріч. Переселенці адаптовуються по-різному. Ми намагаємося допомогти кожному. Діти ходять до школи, малеча – у дитячий садочок, багато переселенців оформили статус безробітного й мають дотацію, деякі вже знайшли роботу. Є певні проблеми із виплатами, адже для тих, які переїжджають із підконтрольних Україні територій через обстріли або зруйновані будинки, потрібні паперові документи, а не електронні – з Мінсоцполітики, які дають біженцям, котрі виїздять із регіонів, захоплених сепаратистами. Це потрібно для уникнення подвійної оплати. Нерідко такі документи не можна отримати місяцями. Щоправда, розумію своїх колег, бо є дуже багато звернень. Але й тут намагаємося виходити зі становища. Звичайно, якщо про меблі, одяг і таке інше мова не йде, бо ми намагаємося цим забезпечити біженців, то житло… У Луцьку немає соціального житла. Тому пропонуємо села. Ті ж, хто відмовляється, мають зрозуміти, що будуть змушені самі вирішувати це питання, влаштовуватися на дві-три роботи і винаймати житло самотужки. Жодних державних програм щодо вирішення цього питання поки немає. У деяких областях є проекти, але це там, де дуже багато біженців. Всі сподіваються на те, що конфлікт на Сході таки вирішиться, люди повернуться і почне діяти державна програма щодо відновлення зруйнованих територій. Але Волинь для багатьох знедолених вже стає другою домівкою. І ми робимо для цього все від нас залежне».

Оксана ЧУРИЛО

Фото автора