Куди везе «Укрзалізниця»?

Ми започатковуємо нову рубрику «Таке життя», де розповідатимемо про реальні історії, які обурили. Розповідатимемо, як треба, щоб було, і як є насправді. Робімо висновки разом! Перша історія 2019-го – про «Укрзалізницю».

Що для поляка 170 злотих? Маленька частинка зарплатні. Навіть якщо зар­плата невелика, дозволити собі витратити таку суму можна. Саме близько 170 злотих коштує квиток на потяг із Кракова до Львова. Або десь 1300 грн, якщо їхати зі Львова.
А 1300 грн для українця, я вам скажу, – сума. І, звісно, ти сподіваєшся, що то не просто за те, що їхатимеш без пересадок. Одне слово, чекаєш вигод. Скажу чесно: я не звикла надто дивуватися. Тож надмірного нічого не чекала. І Україну, і Польщу накрили морози та заметілі й ми переживали, аби потрапити до Кракова вчасно, тому й вибрали для поїздки потяг, хоч і дорогувато, як на мене.
Проте я все ж сподівалася, що потяг має бути комфортним, адже курсує він не лише Україною. Але все за порядком.

За кордон
Щойно відчинилися двері, нас зустріли польською мовою. Отож, із Львова до Кракова ми з донькою їхали у вагоні з польськими провідниками.
Купе виявилося досить милим. Щоправда, триярусним. Зате чисте, із вже застеленими ліжками-полицями, з невеликою шафою, яка закривалася ширмочкою, в ній були вішаки для одягу, драбинка для комфортного діставання до верхніх полиць. Окрім того, у купе над столом була тумбочка із дзеркалом, а в ній на кожного пасажира чекали пляшка води та пластикові скляночки. Зізнаюся: я була приємно здивована.
Провідники охайні, привітні та мовчазні. Каву-чай не пропонують.
Ой, щоб, бува, не забула: долівка купе, та й весь коридор, були вкриті м’яким килимком. Він був таким чистим, що одразу захотілося роззутися. Можна було спокійно постояти, не боячись вимастити шкарпеток.
Попри те, що купе досить невеличке, все дуже пристойно. А голов-не – тепло і чисто.
Зазирнув провідник, запитав, чи все добре. Одразу попередив: аби було ще тепліше, варто опустити римські жалюзі на вікні. Ми так і зробили. Стало ще затишніше.
Нам роздали якісь герметично запаковані м’які штуки і мафіни. Теж герметично запаковані в прозорий целофан. Тістечко було видно. А от те друге було у білій щільнішій упаковці. Я спочатку подумала, що це якийсь сандвіч. Але виявилося, що там – махровий біленький рушничок та мильце. І все це – одноразове. Так, думаю, це не наші пакети із запраними синіми рушниками і жовтувато-сивуватою білизною. Ну, хто їздив нашими поїздами, мене зрозуміє.
…Через трохи – кордон. Перевірили паспорти, передивилися речі. У декого прискіпливіше, у декого просто запитали, що є. Одне слово, усе спокійно. Враження чудові. Зранку провідник постукав і попередив, що скоро наша станція.
Виходячи, я помітила ще одну цікавинку: перила у вагоні були розміщені всередині, а не знадвору. Отож, провіднику не потрібно було витирати їх ганчіркою, аби люди мог-ли вийти, не замастивши рук.
Краків. На вокзалі – усі вигоди: ліфти, пандуси для комфортного пересування із валізами, скрізь лавочки, інформаційні табло та безплатний wi-f i.
Додому
Їду назад сама. Цим же потягом. Квитки назад теж купувала у Львові. За тією ж вартістю. Але!!!
Потяг запізнюється майже на годину. Доки чекаю, дивлюся, у яких поїздах їдуть європейці. Вікна світяться, а там… Чистота і порядок. Он люди їдять. Столи сервіровані. Видно, вагон-ресторан. Дивлюся на табло. Переживаю. Час спливає, а потяга нема.
Нарешті. З Кракова до Львова їде нас аж троє. Подружжя і я. Двері відчиняються і мене зустрічає український провідник. Ну, думаю, зі своїми назад їхатиму – перезмінка.
Попри те, що увесь вагон був порожній, а квитки я купувала заздалегідь, я розташувалася у першому крайньому купе, а подружжя – з іншого боку. Чому нам не продали місця у купе без «ароматів», незрозуміло.
Зайшла і одразу стало ясно: наше, «рідне». Купе було ніби і таке, але… Ті ж три полиці. Щоправда, середня висіла вертикально, як бильце до нижньої. Я спочатку навіть пробувала її виставити горизонтально, бо ж, думаю, засну, а прийдуть люди – як будуть розміщатися? Але згодом зрозуміла, що краще тієї так званої полиці не чіпати.
Застелено теж нічого не було. Оббивка явно була колись гарною, велюровою. Але тепер полиці перетягнули якимись коциками з твердої тканини. До того ж, вона вже була обдерта де-не-де та поплямлена. Килимів на підлозі теж не було. Матраци, подушки та ковдри у кращих традиціях «Укрзалізниці» скручені рулонами й затиснуті на самому верху. Тумбочку ледь зачинила. Дверцята зі скрипом відчинялися при кожному рухові потяга. У тумбочці… води не було. Скляночок також.
Пляшечку «Лісової криниці» я отримала разом із пакетом постільного – нашим знов-таки «фірмовим» – одразу надірваним (напевно, для провітрювання). Як для «європейців» там поклали до простирадла та підодіяльника аж дві наволочки і два сині махрові рушники. Все це було щедро позначено синіми штампами, напевно, для того, щоб таке добро та хтось не поцупив.
Мафінів не дали, але запитали, чи буду чай або каву і чи я українка за паспортом. Здивувалася, але відповіла, що так.
Почувши мою відповідь, чоловік зрадів і запитав, чи буду забирати квиток. Одне слово, мене остаточно повернули у будні.
Я навіть не одразу стелитися почала. Дивилася на той пакет. На рулони над головою. На заляпане дзеркало на дверях. Подряпану драбину. Вирішила підзарядити телефон, але розетка не працювала. Римські жалюзі також ледь зачинилися, чим загнали мене у ще більшу тугу. Одне слово, «б/у».
Зсунула той згорток із матраца і того, що він в себе вмістив, висипала на себе купу пилу й почала стелитися.
Засновую ті подушки у наволочки і думаю. А чого поляки обслуговують своїх громадян, поважають, турбуються? Та й не тільки своїх, а всіх, хто їде у їхніх вагонах. А наші за ті ж гроші ставляться як до чогось… слів не підберу. Хіба ми інші? Хіба ми не варті того, щоб поважати одне одного? Хіба не заслужили? Не відстояли своє право на європейськість? Добре, все розумію, можливо, коштів на нові вагони нема. Але невже не можна їх вичистити, привести до людського стану? Невже полякам рентабельно возити людей, а нам ні? За ті ж кошти! Може, у наших країн різна арифметика?
Але, зрештою, поки ми не навчимося поважати себе, нас не будуть поважати інші. Давайте врешті будувати європейську Україну, а не чекати на диво. Дива не станеться.
Оксана ЧУРИЛО
Фото автора

ЛВ, №1-2, 2019р.