ЛВ. ПОСТАТІ. ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ЖИТТЯ

Він прожив велике і цікаве життя, зробив надзвичайно багато для становлення і розвитку лісової галузі області, України, тодішнього СРСР.

Народився Дмитро Телішевський 10 травня 1924 року в с. Беньківці Рогатинського району Івано-Франківської області. У 1949 році закінчив Львівський лісотехнічний інститут, здобув фах інженера лісового господарства. З 1950 по 1953 рік Дмитро Телішевський працював директором Буського лісгоспу Львівської області.
У червні 1953-го утворюється Волинське управління лісового господарства при обласному управлінні сільського господарства, а вже в липні цього ж року його першим начальником призначають Дмитра Телішевського. На цій посаді він пропрацював до квітня 1986 року – часу виходу на пенсію.
Після війни лісовий ресурс «працював» на відбудову повоєнного Радянського Союзу.
– Фактичне вибирання деревини від рубок догляду становило 122% від розрахункової лісосіки, – резонно зауважують ЗМІ. – За вибірковими санітарними рубками – 127%. Зі значними запізненнями проводилося освітлення, а відтак гинуло дуже багато цінних екземплярів головної породи. 1956 р. зафіксовано понад 11 тис. га вражених шкідниками ділянок загальною кубомасою 18 тис. куб. м. Збільшувалися площі малоцінних насаджень. Потрібна була термінова реконструкція лісового фонду. Усі ці завдання лягають на плечі Дмитра Телішевського – і він виправдає довіру.
Лісову справу на Волині разом із Дмитром Антоновичем започатковувало близько 20 спеціалістів із вищою та середньою лісовою освітою. Більше на той час їх тут просто не було.
Сьогодні лісистість Волині становить 34%, і лісівники працюють над тим, аби ліси займали 36% області. А у 1956-му процент лісистості був трохи більшим за 17%… Та й за час війни і в роки відбудови народного господарства було практично знищено не тільки стиглі ліси, а й пристигаючі насадження. Генеральним планом визначено і площі лісів, які потребують осушувальної меліорації. А це немало й небагато – 38,4 тис. га. На перших початках була абсолютно відсутня інфраструктура. Не було ні адміністративних приміщень, ні виробничої бази. На 100 га вкритої лісом площі припадало 300 м лісовозних доріг (в основному залізничні колії) та 800 м водних сплавних шляхів.
…Потрохи почали налагоджувати лісопромисловий комплекс, облаштовувати відповідну інфраструктуру: будувати споруди контор лісгоспів, побутові приміщення, їдальні, оздоровчі комплекси. Після завершення будівництва виробничої та житлової бази у лісництвах і лісгоспах області, незважаючи на сувору заборону будівництва адмін­приміщень, на місці міського сміттєзвалища у Луцьку звели адміністративну установу обласного управління лісового господарства. Донині цей будинок на пр-ті Волі, 30 – окраса центральної вулиці обласного центру.
У далекому 1955-му у складі Волинського обласного управління лісового господарства було вже 8 лісгоспів: Володимир-Волинський, Заболоттівський, Ка­мінь-Каширський, Ковельський, Луць­кий, Любомльський, Маневицький та Олицький. Лісництв же налічувалося – 51.
Із Волинню пов’язано багато цікавих подій, що мали вплив і на розвиток лісового господарства. Ось хоч би фільм «Сліпий музикант». Він знімався у 1956 році в селі Воротнів. Звісно, у поле зору кіномитців, а відтак і київських владців потрапив Воротнівський ліс. Невдовзі тут облаштували дамби та ставкове господарство, збудували будиночок-сторожку лісника. У 1968 році Дмитро Телішевський підписав наказ про його заповідний статус. А 3 серпня 1978 року тут, на площі 680 гектарів, було створено ботанічний заказник «Воротнів».
– Початок першої серйозної реорганізації галузі припав на 1960 рік, коли так звані ліспромгоспи із честю виконавши свою місію, влилися в структуру лісгоспів, – пригадував ті роки ще один корифей-управлінець, заслужений лісівник України Іван Пилипенко. – Тобто відбулася масштабна реорганізація на користь тих, хто вирощував ліс і займався його доглядом. Розпочалося комплексне класичне перетворення лісового господарства зі створенням своєї – «волинської моделі» ведення, яка виправдала себе повністю. Вона передбачала, що лісгоспи мають бути єдиними виконавцями робіт у лісі – від посадки культур до повного використання недеревних ресурсів лісу.
У 1963-му було вирішено заснувати Шацький лісовий технікум. Директором технікуму і одночасно навчально-дослідного лісгоспзагу призначили професійного лісівника, учасника Другої світової війни, людину, яка пройшла пекло концтабору «Гросс Розен», Валентина Сулька.
В 1970 році Дмитро Телішевський захистив дисертацію і отримав науковий ступінь кандидата сільськогосподарських наук, а через два роки у видавництві Львівського університету ім. І. Франка побачила світ його перша книга «Гриби, ягідники і лікарські рослини лісів України: біологічні особливості та методи обліку». Згодом вийшли друком «Сокровища леса» у видавництві «Высшая школа», 1974 р., «Волинський ліс» (видавництво «Каменяр», 1975 р.).
«…Найсміливішим кроком у роботі того часу став перехід (впер­ше у колишньому Союзі!) на промислові засади заготівлі і переробки березового соку, грибів і лісових ягід, що мали величезний попит на внутрішньому ринку. Для ведення такої діяльності в рекордно короткий термін (2-3 роки) ми збудували одинадцять консервних цехів, потужністю один мільйон умовних банок кожен», – писав у своїх спогадах Дмитро Телішевський.
Тоді ж газета «Известия» №163 від 15 липня 1975 року опублікувала рішення комітету щодо державних премій колишнього Радянського Союзу, у якому говорилося, що Комітет по Державних преміях СРСР допустив до участі в конкурсі на присудження премії, попри інших, і роботу «Комплексное использование лесосырьевых ресурсов» Волинського обласного управління лісового господарства і лісозаготівель (УРСР). На жаль, волинянам її не було присуджено.
Волинь – єдина область, яка зберегла державні консервні цехи. Хоч і не всі 11, але споживачі й тепер можуть поласувати натуральною продукцією, зробленою дбайливими працівниками лісової галузі. Усі дозволи і ГОСТи на продукцію захищались і затверджувалися в Міністерстві охорони здоров’я в Москві. А рецепти були народні, у їхньому складі не могло бути штучних ароматизаторів, якоїсь синтетики чи барвників. Вироблялось, як і сьогодні, десятки найменувань салатів, солянок, овочевих закусок, добрий десяток фітонапоїв на основі березового соку зі складними екстрактами шипшини, кропиви, концентрованої бузини.
Дмитро Телішевський дав друге життя здравниці у с. Журавичі. Почувши про лікувальні властивості води, торф’яних грязей, він загорівся ідеєю збудувати санаторій для лісників.
Волинські лісівники вважалися найкращими: прапор соціалістичного змагання лісової галузі колишнього Союзу РСР не покидав управління. Познайомитися з досвідом волинян приїздили навіть міністри лісових галузей країн РЕВ, В’єтнаму, Республіки Куба.
«Він був чесним, а це завжди підкупає, вмів розмовляти на рівних із кожним: від високого керівництва до лісоруба, – з повагою говорить про колегу Георгій Бондарський. – Варто зазначити, що в радянські часи об’єми рубок визначалися не фізичною можливістю лісів, а «плановою потребою в лісоматеріалах». У п’ятдесяті роки держава бачила в лісі лише кубометри деревини. Були сформовані ліспромгоспи з надмірною концентрацією лісозаготівель, а у свій час під цю концепцію була підведена не лише наукова, а й політична база. Дмитро Антонович радо зустрів постанову тодішньої Ради Міністрів Союзу про злиття ліспромгоспів із власне лісовою галуззю і любив повторювати, що «сокира більше не буде в лісі господарем». Так склалося, що лісове відомство Волині не отримало Державної премії – її віддали Красноярському заводу із виробництва щелепних навантажувачів круглого лісу. Проте здобутки волинських лісівників не оминули увагою на Виставці досягнень народного господарства в Москві (ВДНГ) і в секретаріаті ЦК КПРС. Дмитрові Антоновичу була запропонована посада заступника міністра тодішнього Державного лісового господарства (Гослесхоза), від якої (аби не зрадити Волинь), він сором’язливо відмовився».
Під керівництвом Дмитра Телішевського вигартувалася ціла плеяда фахівці лісівничої справи. Вони у свою чергу дали дорогу теперішньому поколінню лісівників.
За вагомий внесок у створення та розвиток виробничої бази лісогосподарського та лісопромислового виробництва, відтворення та збереження лісів у 1964 році йому присвоєно почесне звання «Заслужений лісовод України».
Дмитро Антонович Телішевський був нагороджений орденами «Знак Пошани» (1958 р.) і Трудового Червоного Прапора (1966 р., 1976 р., 1981 р.), Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України. Він – учасник Великої Вітчизняної війни. Помер після важкої і тривалої хвороби.
Похорон відбувся 21 грудня 2012 р. Поховали Дмитра Антоновича Телішевського на міському кладовищі у с. Гаразджа. Тут і спочиває… із дружиною.

Підготовлено прес-службою Волинського ОУЛМГ

СЛІДАМИ СПОГАДІВ


Коли ми зустрічаємося з ветераном лісової галузі Орестом Корольом, він дуже часто пригадує часи роботи із начальником управління Дмитром Телішевським. На очі Ореста Євгеновича у ті моменти завжди навертаються сльози. Звісно, пригадувати ті часи щемно – то були кращі роки їхнього життя, роки молодості, сподівань, надій та звершень.
Орест Король, який довгий час працював пліч-о-пліч з Дмитром Антоновичем (власне, Телішевський його й забрав на Волинь, аби той підіймав мисливське господарство) не втомлюється перелічувати всі холоші сторони свого керівника.
– Це був ерудований, високоосвічений чоловік. Він протягом 33 років стояв біля керма лісової галузі і зробив чимало для Волині, – каже Орест Євгенович. – Це – людина-легенда. Великий лісовий стратег і тактик. Пригадую, як я ще працював у Біловезькій Пущі – і ми познайомилися. Він одразу мене запримітив і запропонував переїздити на Волині. Працювати у нього. Незадовго я таки погодився.
Спочатку Орест Євгенович обійняв посаду інженера з охорони та захисту лісу при управлінні лісового господарства і лісозаготівель, бо на той час посади мисливствознавця ще не було.
Працював із Дмитром Телішевським аж до виходу на пенсію, тож кожен крок своєї трудової діяльності асоціює з Дмитром Антоновичем. Пригадати є що. Як планували, як впроваджували в життя ідеї.
Розговорилися про мисливське господарство. Орест Євгенович почав пригадувати, як десь у 60-х завезли на Волинь перших зубрів із Біловезької Пущі. Тоді ж на Волинь потрапили благородні та плямисті олені, бобри.
– В Україні бобрів взагалі не було, – розповідає Орест Король. – Ми їх випустили у Камені-Каширському та Любешові по 15 штук. А привезли із Білорусії у 1967-му. Ну і ще в Цумань завезли 10 штук. А згодом не знали, що з ними робити, так розплодилися. Це стало мало не проблемою.
Не було на Волині тоді ні оленів, ні зубрів, стверджує співрозмовник. У 1964 році у Звірів (Звірівський ліс Цуманського лісгоспзагу, – авт.) із Біловезької Пущі привезли 14 зубрів. Взагалі, є два підвиди зубрів: кавказький і біловезький. От у ті часи у СРСР підписали програму, яка передбачала вичистити лінію зубрів. У Біловезькій Пущі вирішили залишити тільки зубри біловезької лінії, а кавказьких розселяли. Так вони й потрапили на Волинь. І не тільки сюди. Їх везли скрізь по Україні. Біловезьку лінію ж на Україну не пускали, відловлювали тих, які потрапляли, як тоді казали: за «бетонку».
Під час роботи програми на Волинь потрапило 15 зубрів, але один одразу не вижив, у Рівненську область завезли 10, на Закарпаття – 20, 10 зубрів випустили у Івано-Франківські ліси. Також кавказьку лінію розселяли і у ліси на території Росії. У Вінницю ж зубри потрапили вже з Волині і дуже добре там прижилися. Загалом же програма спрацювала: у Біловезькій Пущі залишилася чиста біловезька лінія зубрів, Кавказька збереглася у Білорусії (хоча про її чистокровність важко стверджувати) у Березинському біосферному заповіднику та ще у Чорнобильській зоні.
– У Біловезькій Пущі кожен зубр мав номер, – продовжує Орест Король. – І його рух контролювали. Дбали про чистокровність.
Оленів теж привезли у 1964-65 роках. Та й в наступних завозили. Спочатку привезли 20 плямистих і теж у Звірівському лісі випустили, тоді – воронезьких благородних. У Ратному випустили кримських благородних, у Городку біловезькі благородні заселилися. А ще на Волинь потрапляли олені, які самі із Польщі приходили. Це вже більше було на території Володимир-Волинського району.
– Коли міністри чи делегації керівництва Радянського Союзу приїздили на Волинь, вони обов’язково заїздили у Біловезьку Пущу, – ділиться спогадами Орест Король. – Саме там вирішували справи, здійснювали перемовини. Багато документів було підписано саме на цій території у мисливських будинках. Ось лише один із таких моментів.
…У той час (60-ті роки ХХ ст.) в Україні було багато лісових технікумів, а от на Заході – жодного. І ось під час однієї з таких поїздок, коли на Волинь приїхав міністр Анатолій Лук’янов (на фото з Дмитром Телішевським та Орестом Корольом), було домовлено створити у Шацьку лісовий технікум. Заснували його у 1963 році. У 2006 році технікум реорганізовано в Шацький лісовий коледж ім. Валентина Сулька і нині він готує майстрів лісу, майстрів лісозаготівель та бухгалтерів для потреб різних регіонів України. У цьому ж році на території коледжу було освячено Хрест і закладено наріжний камінь під будівництво каплиці на честь Святої Великомучениці Тетяни – покровительки студентів. А в жовтні 2009 року храм майбутніх фахівців було освячено. Зараз навчальний заклад досить популярний. Він виховує надійну зміну лісівникам країни.
…Вже давно немає Дмитра Телішевського, – він пішов у вічність на 89-му році життя, залишивши по собі добру пам’ять.
Орест Король – на заслуженому відпочинку. Волині він віддав кращі роки свого життя. І кожен її куточок пронизаний гарними спогадами.
Записала Оксана ЧУРИЛО
«Лісовий вісник» №5-6 2017р.