Лісівник у третьому поколінні

Обхід майстра лісу Юрія Мельничука, що у лісових масивах ДП «Горохівське ЛМГ», знають усі. А сам Юрій Олександрович – відома людина в краї – авторитетний лісівник у третьому поколінні, доброволець, що зі зброєю в руках захищав Україну. Його слово багато важить і для місцевої громади, і для жителів поблизьких сіл.

Завдяки таким, як Юрій Олександрович, з’явилося сто фортифікаційних споруд – ціла оборонна лінія, що дозволила ЗСУ почуватися більш впевнено і, наскільки це можливо у фронтових умовах, комфортно.
Пригадує лісівник, як разом з іншими колегами їхали на будівництво фортифікаційних споруд під Маріуполь: зі своїм матеріалом, обладнанням, технікою. Працювали під гуркіт зброї: до передової було рукою подати. Пригадує, як поверталися лісівничі «фортифікаційники» з прифронтового від­рядження – зарослі, засмаглі, притомлені, як мріяли про домашній затишок та рідний ліс…
– Загалом у 2014 році провів там сім місяців. Повернувшись додому, вирішив піти в Збройні сили України добровольцем. Написав заяву у військкомат і на шосту хвилю якраз потрапив під Гранітне, Кам’янку, Зайцеве, Червонопартизанськ. Там на той час тривали запеклі бої. Нас, добровольців, посилали у найгарячіші точки. Де тонко, де рвалося, туди й кидали. Не було такого дня, щоб по нас не били. З двадцяти п’яти моїх побратимів додому повернулося тільки восьмеро, з них двох уже нема: один в госпіталі помер, іншого вбили. За всю службу було всього кілька днів тиші – 1, 2, 3 вересня. Так звана школярка. Кілька днів перемир’я. Мої хлопці ще воюють на Світлодарській дузі…
Змужніле обличчя добровольця суворішає. Навалюються спогади. Вже ніби й звикся з мирною повсякденністю. Ліс, господарка, родина, здавалося б, врятували від тієї страшної реальності, повернули у звичне життєве русло, та ось запитає хтось про війну і зірве: «Згадувати того не хочеться. Але хлопці дзвонять і згадувати мусиш…».
У мирному житті Юрій Мельничук присвятив себе лісові. Невдовзі святкуватиме двадцятиріччя роботи в ДП «Горохівське ЛМГ». Як зараз пам’ятає той день: було це у 1992 році. Юрій Олександрович водночас і майстер лісу, і єгер Горохівського лісництва. Та цікавий ще й тим, що працює в обході свого діда – ще польського лісівника.
– Розкажіть про свій обхід.
– Площа обходу чималенька – 860 гектарів. Якби не коник, за день піхотою не обійти. Маємо тут плюсові дубові резерванти. Ще пан За­кшевський у 1932-му привіз із Канади жолуді й посадив тут червоного і черешчатого дуба. У моєму обході є кілька кварталів таких дубів. Це перший в Україні і перший у Волинській області такий резервант.
– Чим цікавий для вас ліс?
– Я ним живу. Ліс для мене – це все. Я ж лісівник у третьому поколінні. Дід був лісівником, ще його з Польщі прислали. Тож його любов до лісу успадкував і я. Від діда завжди пахло лісом. Він щоразу приносив якісь гостинчики від зай­чика чи білочки. А який вправний дід Арсентій був господар!.. Зараз вже і мій середульший син Ігор працює помічником лісничого.
– Ігор – один із наймолодших працівників ДП «Горохівське ЛМГ», – розповідає директор лісомисливського господарства В’яче­слав Дейнека. – Та вже, як і батько, встиг заявити про себе як відповідальний та обізнаний лісівник. Зараз він працює помічником лісничого Новозборишівського лісництва.
Сам Ігор Юрійович зізнається: у лісівництво привів його батько. Саме з ним хлопчиною вперше поїхав до лісу.
– Але не для того, щоб відпочити, а для того, щоб побачити, як працюють лісівники. Це було в четвертому класі, – пригадує молодий спеціаліст. – Мені сподобалося, відтоді я часто просив тата взяти мене з собою до лісу. Саме тоді й вирішив стати лісівником.
– Нашою родинною стежкою пішов і мій менший син, – тим часом продовжує розповідь його батько Юрій Олександрович. – Він, як і середульший, часто бував зі мною у лісі, полюбив його і також вступив на лісове господарство, зараз вчиться у столичному НУБІБі. Поза галуззю – тільки найстарший, він зараз на заробітках у Польщі. Та за потреби готовий долучитися до лісівництва.
– Спасибі Вам за сумлінну працю та захист України! – кажу на прощання.
– І Вам дякую, – мовить Юрій Олександрович і додає: – А Вкраїну, як потрібно буде, ще піду захищати.
Сергій ЦЮРИЦЬ

ЛВ №6 2019р.