У КОЖНОГО СВІЙ ДАР, або ЛЮБОВІ ВИСТАЧИТЬ НА ВСІХ

Було це давно, ще коли вручну тесали камінь для будівництва. Запитували у трьох працюючих, що ті роблять?  Перший сердито пробурчав: «Не бачиш? Камінь б’ю». Другий відповідав, що  заробляє гроші. Третій з ледь помітною усмішкою  промовив: «Я будую храм…», – з далеку почав  розмову директор Летичівського лісгоспу Василь Михайлович Сивун і продовжив. – Притча проста, але з дуже непростим змістом. Вона була і, мабуть, буде актуальною у всі часи. В кожній організації, на підприємстві є працівники, які вважають, що тяжко на когось роблять і відбувають кожен робочий день, як повинність. Другі заробляють гроші. Їм не дуже важливо, що саме мають робити, для них важливий результат, тобто – заробітна плата. І є такі робітники, які істинно будують храм. Для кожної галузі він свій – особливий. Всяка людина має свій дар, тому одні віддані медицині, до прикладу, інші – сільському господарству. У нас, слава Богу, будівничих храму – відданих своїй професії – лісовому господарству – на підприємстві 85 відсотків. Пощастило мені з більшістю, зібрався колектив чесних, добросовісних лісівників. З меншим відсотком змушений і вести себе відповідно, бо коли солодким буду – злижуть, гірким – виплюнуть. Більшість мене розуміє і я їм вдячний за роботу. До таких потрібно віднести Сашу Штойка. Знає свою справу, відповідальний, йому можна доручити будь-яку ділянку роботи – справиться, бо пройшов усі щаблі на виробництві. Хоч дістається йому і на горіхи найчастіше, але розуміє, що це заради спільної справи. Ну й, звичайно, все, як в прислів’ї: хто воза добре тягне, на того й вантажать…»

   Олександр Васильович справді в постійних клопотах, постійно комусь потрібен, – так відгукуються про головного лісничого молодші колеги: Ольга Гірич, Дмитро Гуцалюк, Олександр Айзенко. – У всіх є до нього справи, ніколи не відмовить, допоможе, розтлумачить. Терплячий до новачків. Простий і щирий у спілкуванні, добрий…»

   Олександр Штойко  народився 17 грудня 1976 року. У Летичеві народився, Летичівському підприємству і знадобився…  На вибір професії вплинули батьки хлопця. Ні, не своїми повчальними настановами, а власним прикладом. Мама – Галина Адольфівна —  бухгалтер, батько – Василь Йосипович все своє життя виготовляв меблі. Мав  один єдиний запис у трудовій книжці з постійним місцем роботи – меблева фабрика. Але мала на малого Сашка вплив ще одна дорога йому людина  – хрещений батько (на жаль, покійний, як і його рідний батько). Хрещений  з Сашком обходили чи не всі навколишні ліси, знаходячи не лише нові грибні місця, а й завжди щось нове, характерне з життя лісу.

   Тому юнак після закінчення школи довго не фантазував, а відразу попросився у лісопильний цех Летичівського держлісгоспу. У 1994 випускник стає спочатку робітником цеху, згодом верстатником. Переконавшись, що вибір зробив правильний, Олександр вступив до Сторожинецького лісового технікуму на факультет «Лісове господарство».

   У 1996 році з’явився новий запис у трудовій книзі Штойка – майстер лісу Бохнянського лісництва, у 1999 – обіймав таку ж посаду у Козачанському лісництві. Виробнича діяльність тісно переплелася з навчанням. Отримавши спеціальність у технікумі, Олександр Васильович вступає до вищого учбового закладу –Львіського  державного університету. У 2003 році він завершив навчання, отримавши повну вищу освіту за спеціальністю «Лісове господарство» та здобув кваліфікацію інженера лісового господарства.

   У 2005 році О.В.Штойко обійняв посаду мисливствознавця, у 2009-му він —  провідний інженер охорони і захисту лісу. Невдовзі своєрідний ювілей – 25 років у лісовому господарстві – Олександр Васильович відзначатиме, обіймаючи відповідальну посаду – головного лісничого…

   «Саша дуже турботливий і співчутливий. Не шкодує себе і заради себе ніколи нічого не зробив. Заради когось – не шкодуватиме ні часу, ні витрат, – зізнається його матір Галина Адольфівна. – Правда, Саша сердиться, коли хвалю його, на це відповідає, що виконує свій обов’язок.-

Ліс любить від усієї душі. Навіть коли буває вдома – він  – у лісі. І як колись його привчали турбуватися про ліс, так і він тепер привчає до цього своїх дітей. Опинившись у лісі, діти в першу чергу починають загортати кинуте кимось сміття, роблять це самі, без вказівок старших. Я приховую сміх, але в душі радію…І не хвалю за це, бо так і потрібно, так має бути. Ніхто у нас в родині не любить хвальби, притримуючись думки – нехай люди хвалять…»

   В Олександра Васильовича з його дружиною Мариною підростають трійко діточок: Даринка, Михайлик та Юрій.  Нехай лише радують старших Штойків молодші.  А нехитрі ювілеї: малі й великі приносять успіх, добробут й здійснення бажань. Любові ж нехай вистачить і на ліс, і на родину.

Прес-служба Летичівського лісгоспу.